Про що мовчать дерева

І

Сподіваючись, що батько швидко засне, Галина і собі розстелила постіль. Перед тим, як лягти, не забула про пігулки, і запивши їх водою, залізла під важку ковдру. Сподівалася, що насичений день теж дасться взнаки, і вона не ворочатиметься, воюючи з подушкою до самого ранку.

Однак не так сталося, як гадалося. Не давали заснути думки про батькову кволість, про Мирославу, з якою у неї так і не склалися дружні стосунки. Якщо Андрій не переконає її і цього разу влаштувати власне життя заради дітей, Галина ще раз набереться сміливості й вкотре спробує знайти потрібні слова, щоб достукатися до неї.

Вгамувавши думки, тихенько встала, щоб бува не розбудити батька, відчинила кватирку. Ніч намагалася відтворити Шопенівський «Вальс дощу», і коли Галина знову лягла, мелодія дрібних крапель під гомін листя таки вигойдала для неї кілька годин спочинку.

Прокинулася від несподіваного удару віконної рами. Поспішила її закріпити, щоб сильні пориви ураганного вітру не розбили шибку.

Сховавшись під ковдру, прислухалася, як за стінами стогнав старий берест, тріщали поламані гілки.

На світанку вихор помчав далі, і Галина вийшла рахувати збитки. Старий берест тримався із останніх сил. Якщо не прибрати, падаючи, нашкодить як не своїм будівлям, так сусідським.

Зайшов і Сашко, онук покійного Савочки, порадитися, як уникнути біди. Домовилися скликати на суботу чоловіків собі на поміч. Степан планував звернутися до Сергія і Віталія, синів покійної Насті. Сашко пообіцяв домовитися із вправними до такої роботи односельчанами. На тому й розійшлися.

Галина повизбирувала шматки старої кори та уламки гілля, розкидані вітром. Потім, захопивши сапу, попрямувала на город, а Степан все ходив попід старезним берестом, оцінюючи та придивляючись, як вберегти і свої, і сусідські будівлі, коли стануть спилювати дерево.

Хотів був і собі попорпатися на городі, але дочка відкомандирувала до телефону. Треба ж комусь домовитися з племінниками про приїзд, бензопили та інші необхідні для роботи інструменти.

Впоравшись із бур'янами, Галина заходилася біля каструль та сковорідок, а батько, сидячи на старому ослінчику, докладно розповідав їй про результати перемовин.

На пахощі до відчинених дверей літньої кухні навідався чийсь кіт, і Степан заходився пригощати гостя. Наївшись, той усівся чепуритися і втік тільки тоді, коли брязнула защіпка вхідних воріт. У двір заходив син зі своєю співмешканкою. Зовні вони скоріше за все нагадували брата з сестрою: обоє кругленькі, тверді на ногах.

– І як мені їх зустрічати? – затурбувався батько, бо, мабуть, думав над цим ще з учора та так і не знайшов відповіді.

Однак вирішилося все само собою: радість зустрічі, привітання та обійми, гостинці і обід за одним столом.

Варя виявилася говіркою і без будь-яких розпитувань та натяків з боку новоспечених родичів розказала про своє шестирічне вдівство після смерті законного чоловіка (його батьки залишилися в Криму, після анексії півострову обізвали її «бандерівкою» і зовсім перестали спілкуватися), про вдале заміжжя доньки і бізнес зятя. Поділилася переживаннями з приводу можливого скорочення на роботі і відповідно страхами відносно реєстрації через безробіття. Її мова була впевненою, рухи вправними, Галина й оговтатися не встигла, як Варя уже дала лад тарілкам і ложкам, ретельно вимивши їх і розіклавши для сушіння на чистому рушнику.

Намір спиляти пошкоджене дерево Вова підтримав. Заревла за двором бензокоса, залишаючи за собою смуги скошеної трави та бур'яну, пішли у хід вила та граблі, готуючи простір для колод та гілля, яким неминуче доведеться перекочувати з подвір'я.

До того, як упала на землю ніч, Володимир устиг просмолити цоколь будинку, який місцями почав сипатися (цегла з рейтингом «п'ятирічка за чотири роки» не витримувала перепадів температури). Галина з Варею навели лад у погребі.

ІІ

Наспіх одягнувшись, Катерина про всяк випадок зазирнула до літньої кухні, чи бува не там знайшла прихисток зникла дитина. Ні, немає.

Вибігла з двору і кілька разів викрикнула її ім'я, марно сподіваючись, що та відгукнеться.

Потім разом з Марійкою вони пробіглися сільськими вулицями, чим лише роздражнили сільських собак та, самі того не бажаючи, прогнали сон не з однієї оселі.

Здійнявши гармидер у селі, поспішили до учгоспу. Може, Софійка уже знайшлася?

Бровко, радіючи несподіваним забавкам серед ночі (коли б він ще так поганяв селом!), то ховався в похмурі тіні чагарників, то знову біг поруч. Коли дерева відступили від дороги, пес помчав до наспіх складеної на узбіччі копиці сіна, що надбав тут для подальшого перевезення на своє обійстя якийсь селянин. Весело загавкав, замахав хвостом і спокійно влігся, мовляв: «Ви вже як хочете, а я тут залишуся».

Сіно заворушилося, знехотя відпускаючи зі своїх лап Софійку. Та сонно закліпала очима, певно, згадуючи, де вона, почухала однією рукою спину під платтячком, в яке набилося остюків та колючок.

Бровкові здалося, що так має розпочинатися нова гра, і він, вхопивши зубами її одежину, поволік знайду попід копицею.

Баба безсило повалилася поруч із ними, чим додала собаці ще більшої радості.