Горобина ніч

Горобина ніч

І

День, як і всі попередні, обіцяв бути спекотним. Ще тільки десята ранку, а сонце, відчуваючи власну непереможну силу, невтомно додавало жару в серпневу пічку.

‒ Мамо, відпустиш сьогодні на річку? ‒ зазирає матері в очі десятирічна Марія. Молодша її сестра, зацікавлена тим же питанням, і собі забігає наперед.

‒ Побачимо…

Дівчатка переглядаються. Софійка уже малює в уяві мить радісного занурення у теплінь мілководдя, а старшенька прикидає, чи не загадає, бува, мати наколоти дров, бо тоненькі полінця допалили, коли вчора зранку смажили картоплю. «Назбираю хмизу про всяк випадок,» ‒ подумала, згадавши, як багато сухого гілля наламали літні вітри біля підніжжя старезних дерев колишнього парку.

Бабуся Катя розповідала, що колись усі будиночки, в одному з яких живе вона з мамою та сестричкою, від весни до пізньої осені були житлом для студентів. Майбутні агрономи, садівники, механізатори проходили тут навчальну практику, доглядали за яблунями і грушами, висаджували квіти на території парку і всього учнівського господарства.

Тепер усе таке занедбане. І чому їхня мама не слухається бабусю? Жили б вони усі разом у селі, а не в учгоспі, де ні сусідів, ні друзів поруч. І до крамниці неблизько. Сонце встигло й росу випити, а вони тільки-тільки доповзли до села.

Вулиці тут асфальтовані. Охайні паркани вишикувалися понад дворами, оберігаючи обійстя.

Мама іде по-качиному. Важкий живіт не дозволяє їй рухатися швидше, і тому їх незабаром наздоганяє жінка, що викотила візочка з господи, заквітчаної червоними трояндами.

‒ Привіт, Мирославо! До свекрухи?

‒ Проповіді її слухать? Та й яка вона мені свекруха? Приший кобилі хвіст. Купити дещо збираюся. А ви на прогулянку? Як малий?

‒ Агукає.

Мирослава нахилилася до немовляти. На білосніжній з дивовижним плетивом мережив ковдрі лежав малюк з рожевими щічками, смачно чмокав вологим ротиком.

‒ Ой бозє-бозє. Які ж бо ми манюсюсінькі та гарнюсінькі!

Марійка помітила, як молода жінка, беручи малого на руки, неприязно глянула на її матір.

‒ А ти на кого чекаєш? На синочка?

‒ Пацан ‒ гарматне м'ясо. Дочка буде, ‒ гордо розправила плечі Мирослава.

‒ І з ім'ям визначилася?

‒ Визначайся не визначайся, по-моєму не буде. Старшу хотіла назвати Анна-Марія, рідня вперлася, Марією назвали. Меншу думала Сораєю охрестити, маю Софію.

‒ Як на мене, гарні імена у твоїх дівчаток.

‒ Не будь занудою, ‒ відмахнулася Мирослава і знову заходилася сюсюкати до малого.

«І де в мами такі добрі слова беруться? Нам таких ніколи не каже,» ‒ зітхнула про себе Марійка і міцніше взяла за руку сестричку, що задивилася на зграйку безтурботних горобців. Так вони і дійшли до сільського магазину. Дорослі зайшли в приміщення. Дівчатка залишилися на вулиці, бо мама колись давно раз і назавжди  заборонила їм бувати там разом із нею.

Сидіти на лавці Софійці швидко набридло. Щоб розважити сестричку, Марійка влаштувала їй клас у тіні старезної пепенки. Сухий ґрунт, перетертий ногами відвідувачів до пилу, замінив зошит, сухий прутик став олівцем ‒ і розпочався урок. Старша малює грушку, менша друкує слово. Старша виводить 7+3, менша доповнює =10… Так і минає час.

Нарешті з дверей випливає Мирослава. В пакеті ‒ кілька пляшок пива, у руках ‒ морозиво для дівчаток. Коли у мами з'являлися гроші, вони завжди ласували пломбіром. Одного разу, коли подібне затяглося на цілий тиждень, навіть застудилися. Однак частіше маму запрошували до себе друзі, і вона ні з чим поверталася до них аж під ранок, падала у ліжко, а потім спала, не звертаючи уваги на малих. Приходила баба Катерина, брала їх до себе, і сестрички з радістю залишали свою непривітну домівку.

‒ Мамо, можна зайти до бабусі?

‒ Голови бить, як не болить? Додому обидві! ‒ гнівається Мирослава, і вони слухняно ідуть знайомою дорогою через усе Вільхове у свій закутень до убогої хати, що присіла, аби її ніхто не бачив, за стіною тополь і осик серед густих хащів покинутого господарства.

У хаті, дарма що літо, сиро і прохолодно. Це навіть тішить у таку пору. А от взимку… Житло було збудоване не для постійного проживання, і дров'яна грубка, зліплена кимось як тимчасова, так і залишилася єдиним джерелом ненадійного тепла у зимову пору. Однак щось змінювати у побуті Мирослава не думала. До зими далеко. Та й хіба вона для того народилася, щоб тут вік вікувати? Настане день, вона виграє або квартиру у самісінькому Києві, або такого джек-пота отримає, що відразу на все вистачить! Куплені білети лотереї «Лото-Забава» Мирослава ховає в стару перекошену шафу і замикає дверцята. Ключа, за звичкою, ховає у кишеню.

Хотіла було прилягти, але з вулиці її покликали діти.

Давно неїждженою колією, що встигла порости травою, у напрямку до їхньої хати повільно наближався легковик. Жінка зацікавлено стежила за ним, аж поки той зупинився перед помешканням.

‒ Мультиварку мені не розчавіть! ‒ голосно крикнула до водія, що першим вийшов з авто.

Молодий чоловік здивовано озирнувся довкола, шукаючи очима серед розкиданих перед ним трісок та черепків дорогий прилад.