V РОЗДІЛ глава 1

V РОЗДІЛ

Глава 1

Кінець літа. Відчувається дотик осінньої прохолоди. Єва прогулюється парком. В діловому костюмі. Зараз у неї на роботі обідня перерва.

- О, привіт! Скільки часу ми вже не бачились. Маєш гарний вигляд.

- Дякую, Саро. Ти як тут?

- Все добре. Вийшла за покупками на ринок. А в тебе як справи? До сестри приїхала?

- Ні, насправді, працюю тут.

- Та-ак? А де саме?

- У фірмі «Мис Вілсона». Дизайнером.

- Вау! То ти молодець! Вітаю.  Як давно?

- Уже майже місяць.

- Це справді успіх. Я, як і багато хто з наших, поки лише в активному пошуку. Нічого підходящого за спеціальністю немає.

- Нічого, скоро все буде. Як твоє літо?

Дівчата сіли на лавку, купили каву та довго розмовляли про минулі часи. Коли Сара пішла, Єва поринула у спогади. Студентське життя. Безтурботне життя. Тім… Та зараз їй час на роботу.

Ввечері Єва мала зустрітися з Мією. Вона також переїхала в Бертлін. Тож подруги як і раніше, після школи, практично не розлучались.

Вдягнувши милий рожевий сарафан та підвівши стрілки на повіках, Єва поспішила на зустріч, яка мала відбутись за п’ять хилин.

- Хей! Не впізнаю тебе, бізнес-леді. Чому запізнюємось?

- Та щось не розрахувала час. Весь день літаю в хмарах.

- А що так?

- Сьогодні бачилася з Сарою. Випадково зустрілись в центрі.

- О! Як там вона?

- Та все, як завжди. Господарює вдома, допомагає батькам в магазині.

- Я пам’ятаю, як ми тусили в її компанії. Там ще такий гарний брюнет був. Як це його? Вільям?

- Волтер.

- Ну майже. Ха-ха! Та-ак. Були ж часи.

- Це точно…

- А ти що так засумувала?

- Та ні. Все добре. Просто ці спогади. Шкода, що час так швидко пролетів.

- А-а. Це так. Але що ж зробиш. Нас чекають нові пригоди!

- Я не сумніваюсь. – Єва посміхнулась.

- А що там з твоїм тренером? Давно за нього нічого не чула.

- Та все добре у нього, мабуть.

- Ви хіба не спілкуєтесь після того… після нашого походу? Я думала, там все нарешті вияснилось.

- Я теж так думала… Та видно, ні. Час від часу щось пише. Але по-моєму, це все для нього несерйозно. Навіть не подзвонив ні разу.

- Тобі пора його послати.

- Угу…

- Вибач, подруго, але я зараз серйозно.

- Я так не можу.

- Ну не прямо так. Але це не може тривати вічно. Він тобі не потрібен. Скажи, що якщо це все для нього ігри, то тобі це не підходить.

- Так. Можливо скажу.

- Та нічого ти не скажеш. Але я тобі хочу допомогти. Він не гідний тебе. Чоловік в такому віці. Скільки йому взагалі?

- Я не знаю.

- Тим паче. Такий чоловік. А веде себе, як школяр.

- Можливо, ти права…

- Роби, як знаєш. Але мою думку ти почула.

Розмова з подругою не виходила у Єви з голови. Вона ніяк не могла заснути.

«Можливо, її правда. Я завжди будувала якісь ілюзії стосовно нього. Багато разів намагалась з цим усім покінчити. Але кожен раз здавалась. Тепер я маю чесно відповісти собі на одне питання: чи вів би себе так чоловік, який по-справжньому мене любить? Як би гірко не було це визнавати, але відповідь очевидна – ні. Я мушу нарешті це прийняти. Настав час зруйнувати ці ілюзії та очікування. Я стомилась. Хочу звільнитись від цього. Я відпускаю цю ситуацію. Відпускаю тебе, Тіме. Я б не була щаслива з тобою…». З цими думками вона і заснула.