ІV РОЗДІЛ глава 2

Глава 2

Єва прокинулась пізно. Пішла на кухню налити собі води. Стоячи зі склянкою в руках, вона раптом побачила у вікні, що на ганку біля дверей стоїть якийсь кошик. Єва відчинила двері ключем, її погляд впав на букет чудових червоних троянд у кошику.

Піднявши кошик, вона помітила маленьку записку. «Чекаю на тебе сьогодні о 19:00 біля парку. Артур»

Єва вдихнула запах квітів та тихо мовила сама до себе:

- Обожнюю троянди.

Вже через десь хвилин на просторах Інтернету з’явилось фото троянд, що прикрашали сторінку дівчини під нікнеймом eva.van. За ним слідом посипалися і коментарі від близьких друзів.

Тут в двері хтось голосно постукав. На порозі стоїть Міа.

- Так. Я щось не зрозуміла. Звідки така краса на фото? Хто подарував? Чому мені не розповідала?

- А-а, довга історія.

- Я уважно слухаю і нікуди не поспішаю.

Єва розповіла про давнього незнайомця з потягу, який неочікувано з’явився у її житті минулого дня.

- О, це ж чудово! Новий прихильник. І одразу ж квіти. Запропонуй йому з нами в похід поїхати?

- Не впевнена, що йому сподобається ця ідея. Він працює.

- А ти спробуй. Нам хлопці не завадять. А ну покажи його фото.

- Все то тобі потрібно знати і бачити.

- Звісно. Як без цього. Ну-у, покажи.

- Та добре. Ось.

- Вау! Та він просто зайка.

- Ага. Ха-ха.

Сосновий ліс. Хлюпочуть хвилі теплого озера. Світає. Друзі Єви ще сплять в наметах. Вона прокинулась раніше, щоб зустріти схід сонця.

- Чому не спиш?

- Не хочеться спати, коли тут така краса.

- І я так думаю. – Артур показав долонею на Єву.

- Ха-ха, дякую.

Він вмостився на колоді біля дівчини.

- Про що думаєш?

- Про те, як швидко летить час…

- Сумуєш за минулим?

- Є трохи. Та це зайве. Потрібно жити теперішнім, чи не так?

- Звісно, моя люба. – він обійняв її за плечі. Єва не пручалась. Сиділа спокійно.

- Гей, голубки! Ви знаєте, що в нас закінчується їжа? Тепер ваша черга їхати в місто. - вигукнула Міа.

- Так. Добре. Вже збираємось.

- Я зараз захоплю гаманець і чекатиму в машині. – сказав Артур та піднявся на ноги.

Місто це не змінилось. Та Єва розглядала все, як вперше. Вона не могла повірити, що більше не житиме тут, не ходитиме до звичних магазинів, де продавці добре її знають та завжди усміхаються при зустрічі. Все це було наче марево. Більше ніколи не повториться.

Артур поставив машину біля супермаркету, відчинив Єві дверцята. Вони увійшли всередину. Все тут було таке рідне та знайоме. І хто б міг подумати, що модна так сказати про магазин. Та цей магазин багато що значив для Єви. Сюди вона заходила після тренування по йогурт, тут майже щоразу бачила своїх однокурсників, чи викладачів, тут часто зустрічала стомленого від роботи Тіма. Тім. Ось причина того, чому ці спогади завдають болю.

Вони швидко скупилися та збирались вирушати назад до озера. Та Єва раптом сказала:

- Можливо, проїдемося ще по місту? Я за цим так сумувала.

- Звісно, як скажеш. Покажеш мені пункт призначення під назвою «студентські роки».

І Єва показала. Усі видатні та незвичні місця. Вони під’їхали до знайомого парку. І дівчина попросила зупинити авто.

- Ти можеш поїхати сам, поки всі не вмерли з голоду? Я б хотіла ще трохи побути тут.

- Ти впевнена? Я не хочу тебе лишати саму.

- Все добре, не переймайся. Я викличу собі таксі і скоро буду на місці.

- Добре, але раптом що, дзвони.

Єва вийшла та пішла алеєю до парку. Артур завів машину і скоро зник з горизонту.

Довго прокружлявши парком, Єва нарешті сіла на лавку біля дороги та почала спостерігати за людьми, що йшли повз. Так пройшло близько години, тож дівчина вирішила рушати назад.

Вона йшла пішки до озера, хоч дорога була не близька. Вже була майже 16, тож сонце пекло не надто сильно. Машини по дорозі їхали дуже рідко, тож Єва вийшла на проїжджу частину. Раптом почула позаду знайомий голос.

- Гей, дівчино, Вас підвезти? – обернувшись, Єва побачила підкачаного молодого чоловіка на спортивному велосипеді.

- Тім…

- Привіт. – він дивився на неї глибокими синіми очима, сповненими смутку та ніжності.

- Я… я так давно тебе не бачила.

- Так. – він не розпитував, чому не відписувала на численні повідомлення, куди зникла та що було не так. Просто взяв її за руку і мовив. – Куди ж ти сама ось так йдеш?