ІV РОЗДІЛ глава 1

IV РОЗДІЛ

Глава 1

Літо. Справжнє, спекотне, вільне та безтурботне.

Єва з ранку до ночі на вулиці. Порається у садку, гуляє: сама, з подругою, з собакою. Купальний сезон відкрито. Загалом – все за планом.

Одного теплого літнього вечора Єва та Міа прогулювалися біля річки. Сонце вже показувало прощальні промені. Віяв легенький вітерець З дороги парувало спекою, яка розжарювала асфальт протягом дня.

- Так. Наступного тижня їдемо в палатковий табір. Ти ж не забула?

- Та пам’ятаю, пам’ятаю. От тільки намету в мене немає.

- Дрібниці. Я попрошу в свого знайомого. В нього одна зайва точно знайдеться.

- Ну добре. А куди саме їдемо?

- До Бертлінта.

- Ти серйозно? Не встигли ми закінчити універ, як знову туди їдемо.

- Ну це трохи далі. Біля нашого улюбленого озера. Універ ти не побачиш, не турбуйся.

- Та я не турбуюсь. Навпаки… Не проти б. Побачити.

- Хочеш побачити академію? Чи свого «любого»?

- Ти про що?

- Щось давно не чула історій про нього. Давно ти не плакалась мені в жилетку. А тепер хочеш в його місто. Сумуєш уже?

- Та ні. Між нами нічого немає і не буде… - Єва тихо зітхнула.

- Ох, подруго! Чим же він так тебе зачепив?

- Та ні, серйозно. Я вже не думаю про нього.

- Так, так. Чому ж тоді після кожного його лайку усміхаєшся, наче «майська роза».

- Просто приємно.

- Ну годі про нього. Бо знову почнеш страждати.

- Ні, я вже не страждаю. Живу сьогоднішнім і не страждаю. Чесно. – з серйозним виразом обличчя сказала Єва.

За два дні до від’їзду у Бертлінт погода трохи зіпсувалась. З ранку до ночі дощило. Тож похід було відкладено ще на тиждень.

Єва сиділа біля вікна, слухала шум дощу та грому і читала книгу. Вікно було трохи прочинене, тож можна було відчути неймовірний запах мокрого асфальту. Єва насолоджувалась миттю. Як раптом – телефонний дзвінок.

«Невже це Тім десь взяв уже мій номер!».

- Ало.

- Привіт, Шерлоку!

- А, це ти.

- А ти чекала на когось іншого?

- А… та ні. Ні. Як поживаєш?

- Все чудово. От тільки опинився в незнайомому місті. Здається, назва його – Лібер.

- Ха-ха, дуже смішно. Як це тебе могло сюди занести?

- Я шукав одну давню знайому, яка вміє використовувати дедуктивний метод.

- І навіщо тобі така знайома?

- Є одна дуже важлива справа. Та не можу про це по телефону. Нас можуть прослуховувати. – мовив він пошепки. – Пропоную обговорити за чашкою чаю. Бо тут так мокро. Знаєш хорошу місцину?

- Так, звісно. Можна у «Тріссі» поговорити про твою неймовірно важливу справу. – з піднесеним настроєм у голосі сказала Єва.

- Чудово. Тоді чекатиму на тебе через годину.

- Через півтори.

- Домовились.

Єва вдягла улюблені джинси і топ, взяла парасолю та попрямувала в кафе.

Зайшовши в середину, вона побачила Артура. Вдягнений у білу футболку та модні джинси, він виглядав так само солідним, як тоді в потязі.

- Привіт! Ти не замерзла? Пробач, що обрав такий дощовий день.

- Та ні, все добре, тільки трохи змокла.

- Сідай, будь ласка. – Артур підставив для Єва стільчика.

- Дякую. То що ти тут робиш?

- Я ж тобі вже казав. Хотів побачити свою давню знайому, яка чомусь до цього часу не виходила в мене з голови.

- Ха-ха. Цікаво. Хто ж це така?

- Та ти її не знаєш. Що будеш?

- Тільки чай.

- Можна дві чашки чаю та ось цей тортик для дівчини.

- Ой ні, дякую, я так пізно тортики не їм.

- Цей тобі точно варто скуштувати. Обіцяю.

- То де ти тут будеш ночувати?

- Як це де? У тебе, звісно. – спокійним тоном мовив він.

- Кхе-кхе… Мм, взагалі-то моїм батькам це не сподобається.

- Та жартую, розслабся. Я зняв номер у готелі, звідси недалеко.

- Зрозуміла. А як же твоя робота?

- Насправді, я тут також через роботу. Вибач, що зламав твої надії.

- А як же! Нічиї надії ти не ламав.

- Тихо-тихо. Не сприймай це все так. Вибач, якщо образив. Розкажи мені краще, як пройшов випускний?

Вони розмовляли до пізнього вечора. Дощ вже ущух. Тож після посиденьок у кафе, Артур запропонував Єві прогулятися у парку.