Глава 2

Якби Валенсію попросили описати короля Терондору трьома словами, вона б без вагань обрала такі: впертий, запальний і категоричний у всьому, що стосується його власної думки. Бо, на його переконання, вона єдина правильна. А якщо ви вважаєте інакше — клинок короля завжди гострий, і ви цілком можете спробувати посперечатися з ним, відчуваючи холод сталі, приставленої до свого власного горла. Це за умови, що у вас не забракне на те сміливості, а рука, утримуюча рукоять, не здригнеться, знудьгувавши від незрозумілих виправдань.

Запам’ятали?

А тепер викресліть перші дві якості зі своєї пам’яті, а третю поставте під великий сумнів.

Бо вся ця схема руйнується в одну мить, варто лише згадати про одну-єдину жінку. Жінку, яка має над ним беззаперечну владу — владу, перед якою він ніколи не міг і не хотів встояти. Владу, яку король Ергос, уроджений Браймстоун, добровільно й без жодних вагань віддав їй сам.

Королева Терондору Кассандра Манор.

Одним лише поглядом вона здатна вгамувати войовничі пориви свого чоловіка. Голосом, що ледь перевищує шепіт, змусити його замовкнути й уважно дослухатися до кожного вимовленого слова. І перед цією жінкою — якою б тендітною та мініатюрною вона не була — він схилить коліна, не сперечаючись і без найменшого супротиву виконуючи її накази.

Багато чванливих вельмож ставили питання, звичайно не в голос, бо дурних немає, а так — як привід для роздумів перед сном. Яким чином головнокомандувач, під залізною рукою якого стогне уся армія, зміг прогнутись під жінку? Хоч та і королева, але ж і дружина! А бути дружиною у патріархальному суспільстві — це підкорюватись волі свого чоловіка, а не навпаки. У їхніх головах ніяк не могла вкластися очевидна істина: один для одного вони були рівні.

Коли королева знімала свою корону, вона залишала цю роль за дверима тронної зали й ставала собою — люблячою дружиною, яка поважає свого чоловіка і дозволяє бути собі слабкою поруч із ним. А король, відкладаючи свого меча, переставав бути провідником вінценосної волі й ставав тим, хто чує, довіряє й ніколи не намагається зламати під себе ту, що стала його життям, аби задовольнити своє его.

І ця справжня, безумовна любов поширювалася і на їх доньку — єдину спадкоємицю. Ту, що взяла від свого батька так багато: і зовні, і в характері, що матір заріклася ще раз проходити через обумовлений термін вагітності і декілька годин пологів, щоб у результаті побачити малу копію свого чоловіка. Єдине, що видавало приналежність Валенсії до материнської лінії, — це очі глибокого сапфірового кольору.

Ті самі очі, які зараз були наповнені образою й дивилися так пронизливо, що король Ергос на мить запнувся, збившись з подумки заготовленої промови, і висловив перше, що спало на думку:

— Ти сьогодні дуже гарна, — сказав він і на мить усміхнувся, — прям як твоя мати, коли я вперше її по…

Він урвав себе на півслові й видав незграбний, короткий смішок.

— Хоча ні. Коли я вперше її побачив, вона найменше походила на майбутню правительку. Розпатлана, з пихатим поглядом, у костюмі для верхової їзди, уся червона і спітніла. Я відразу зрозумів — з нею легко не буде.

Серйозно? — якби Валенсія могла, вона б закотила очі.

Спогади минулих днів — це саме те, що ти вирішив обговорювати зараз?

Батько зробив кілька кроків уперед, відкрито милуючись донькою, ніби намагався запам’ятати її саме такою, і між іншим, майже недбало, він поправив браслет, що трохи зісковзнув із зап’ястя.

— Яка ти спритна, — награно пожурив він її, докірливо похитуючи вказівним пальцем, як перед малою дитиною. — Не чіпай його більше.

Звісно, ніщо не може оминути погляд прославленого генерала — гіркота розчарування осіла на язиці принцеси разом із відчутним присмаком поразки.

А батько, ніби й не помітивши її пригніченого стану, продовжував свою розповідь:

— Тоді, у пітьмі кабінету, вона не помітила мене і, почувши, що якийсь хлопець стане її особистим охоронцем, розлютилась так, що іній тонким шаром покрив кожну поверхню. А я, скажімо так, теж був роздратований, — з легкою, майже винуватою усмішкою продовжив Ергос, погляд його на мить затуманився спогадами. — Молодий, амбітний, з купою планів і впевненістю, що світ ось-ось впаде до ніг. А тут — наказ. Мене, сина графа, перспективного офіцера, приставляють до принцеси, яка не вміє стримувати власних емоцій і, здається, щиро вважає, що всі навколо існують, аби псувати їй настрій.

Але з твоїм дідом було важко сперечатися, і, махнувши рукою, він наказав мені провести її до своїх покоїв і стежити, щоб більше Кассандра не викинула ніяких неприємностей принаймні до наступного дня.  Першою емоцією, що відобразилась в очах твоєї матері, кола вона мене побачила, був страх, та ця реакція дуже швидко змінилася на сміх. Бо я стояв перед нею, весь вкритий інієм: сорочка примерзла до шкіри, штани хрустіли при кожному русі.

Ергос похитав головою, ніби й досі не міг повірити.

— «І це він? — сказала тоді вона. — Ти довірив мене хлопчиськові? Він зі мною не впорається». А потім, уже до мене: «Краще відмовся від цієї ролі, хлопче, або пошкодуєш». Я ухопив її під лікоть, стиснув зуби, аби не наговорити зайвого королівській особі, й зовсім не обережно потяг її до покоїв, поки вона хихотіла й сипала образами. Крокував, як олов’яний солдатик — не тому, що хотів чеканити кожен крок, чи намагався справити враження, а тому, що тканина штанів просто не гнулася.

Він замовк на мить, а потім продовжив уже м’якше:

— Ми постійно сварилися. Через усе. Через накази, погляди, неповажний тон голосу. Вона ненавиділа, що я не боявся сперечатись. А я… — він тепло усміхнувся, — я почав чекати кожної нової суперечки. Бо за ними приходили розмови. Довгі нічні спогади коли не можеш вгамувати думки. Теплі відчуття, від розуміння того що це все більше гра на публіку і ми за звичкою  псуємо життя один одному, хоча розуміємо що вже давно стали друзями.