Глава 1

Єдине, у чому була впевнена Валенсія Манор, навіть більше ніж у тому, що сонце заходить на заході, — це те, що вона ніколи не вийде заміж. Ніколи! Хоча, ні, була певна умова, за якою вона б могла відкинути свої принципи і зробити цей важливий для кожної дівчини шлюбного віку крок. Кохання! Кохання такої неймовірної сили, від якої в неї зірве дах, вибухнуть мізки, перетворившись на солодкий кисіль з думок про об’єкт зітхання, відкажуть ноги, не в силах витримати вагу нахлинувших почуттів, і зб’ється з ритму серце, єдиним чітким наміром якого залишиться бажання покинути це тлінне тіло, бо воно, серце, вже не може впоратись з такою кількістю відчуттів і паралельно качати потрібну кількість крові, аби не дати його нерадивій господині знепритомніти від нестачі кисню.

Кохання Валенсії мало бути таким, щоб про нього склали легенди і внесли в збірку книг «Сто справжніх історій кохання», написаних на реальних подіях від Кітті Амор, декілька примірників якої гордо стояли на її книжковій полиці десь між збіркою віршів поетів діамантового віку та керівництвом з управління прислугою різного за масштабами господарства. Зачитаним до дірок і стертого корінця з оглушливим відривом залишається, вочевидь, не останнє.

Матір Валенсії, стримана та розсудлива жінка, вперше почувши міркування доньки на тему любові, майже не задихнулась від сміху і, змахуючи сльози з обличчя, пояснила, що, судячи з анамнезу, Валенсія хоче стати інвалідом з хронічною аритмією і що кохання — це не про метеликів у животі, а про спокій і безпеку всередині. Втім, це ніяк не похитнуло впевненість Валенсії у своїх переконаннях, і на менше, ніж вона сказала, дівчина була не згодна.

Враховуючи, що справжнє кохання стало її кредо по життю, а книжки від Кітті Амор — путівником і керівництвом у спробі знайти своє власне щастя, вона ніяк не могла збагнути: як так? Як так вийшло, що зараз вона з ідеальною поставою сидить за туалетним столиком, на її лиці відображається доброзичлива усмішка, а за спиною сновигають служниці, мета яких — підготувати її до зимового балу посередництвом середньовічних тортур і маски з мікроіглами, яку ось-ось нанесуть їй на обличчя, аби змусити його сяяти.

І ще більше питань викликало те, що вона без вагань і мовчки дозволить їм зробити не тільки це, бо у дзеркалі також було видно сяюче міріадами зірок плаття, гідне самої принцеси і такої урочистої події, як заручини, про які вкрай запевнені у своєму безсмерті і міцній нервовій системі батьки вирішили оголосити на тому самому балу, куди її так ретельно збирають. І все це без найменшого опору з боку Валенсії, з повною розслабленістю у тілі, ніби вона знала про цю подію з народження ,була готова до неї все життя, і в цілому всіма руками за те, щоб вийти заміж за невідомого принца Астеліїї, про існування якого дізналася годину тому.

Приголомшливий поворот подій, гідний книги казок, якби не зріючий у глибині душі скандал і не очі глибокого сапфірового кольору, що з ледь прихованою люттю дивилися на несприйнятливий до їхнього гніву всесвіт. Валенсії дуже хотілося висловити своє ставлення до всього, що відбувається: хотілося, щоб земля розверзлася, дерева зігнулися під поривами вітру, а блискавки з громом розпанахали небо недобрим знаменням.

Але головний аргумент у вигляді зілля підпорядкування, проти якого вона нічого не могла вдіяти, був підступно згодований разом із шоколадним тортом і залишався незаперечним. Ось він — сумний підсумок вживання солодкого не в призначений для цього час: принцеса перетворилася на слухняну ляльку. Її доля вирішена, магія притлумлена антимагічним браслетом, щоб палац випадково не став крижаним пам’ятником самому собі, і здається, батьки передбачили все.

Розумна принцеса на її місці прийняла б правила гри, слухняна змирилася б з батьківською волею, але Валенсія подумки приліпила собі на лоб папірець з написом «відчайдушний» і почала діяти. Точніше, діяти то вона й не могла, але гарно порившись у пам'яті, вона згадала головне: хоча зілля підпорядкування діє суворо обумовлений термін, їхня сила не безмежна. Якщо досить довго і вперто намагатися порушувати видані установки — у її випадку «сидіти і виконувати накази служниць, не заважаючи їм працювати» — то на тисячний раз, можливо, вона й не встане, але зможе хоча б поворухнути пальцями. А якщо зможе поворухнути пальцями — зможе спробувати зняти браслет, що блокує магію.

І як тільки він виявиться знятий, магія сама очистить кров від залишкової дії зілля. Дівчина прикрила очі, аби не заважати служницям наносити тіні для повік, і почала посилати тілу сигнал встати. Один і той же наказ бився об прути внутрішньої клітки, збудованої зіллям підпорядкування: хвилину… дві… п’ятнадцять. Першим успіхом стало ледь помітне тремтіння мізинця. Ніхто б і не звернув уваги — служниці метушилися, збираючи косметику до чемоданів, і більше переймались, аби закінчити усі приготування у відведений термін, а не за стан незвично мовчазної принцеси.

І Валенсії це грало на руку: крихітний прогрес неабияк надихав, ніби невидимий супротивник викинув білий прапор і перемога питання вирішена. Вона зосередилася сильніше. Відчула кожну клітину свого тіла, кожен натягнутий міцним канатом м’яз, у якому пульсував попереджувальний біль — ознака того, що зілля чинило опір… не бажало відпускати контроль. І чим міцніше воно тиснуло, тим лютішим ставало бажання дівчини звільнитися.

Уявний поєдинок приніс свій результат: пальці здригнулися знову, вже всі одразу, по них пробігла судома. Якби Валенсія могла, то схлипнула б — так боляче це було, та вона тільки міцніше стиснула зуби, подумки підбадьорюючи себе: «Відмінно… ще небагато. Ну ж бо».

Зосереджена на власних думках, вона навряд чи почула, що їй потрібно встати. Але тіло, пружне, ніби тільки цього й чекало, виконало команду. Вона підвелася зі стільця, зробила декілька кроків, аби зупинитись рівно посеред кімнати.

Служниці, задоволені слухняністю зазвичай дуже непосидючої дівчини, простягнули руки і так, що Валенсія ледве встигла помітити, стягнули з неї  атласний халат — той з тихим шелестом зісковзнув із плечей  на підлогу, залишивши шкіру оголеною. Дівчині захотілося втягнути голову в шию — занадто неприємно було відчувати різку зміну температури, але вона, як зразковий манекен, залишалася у нерухомому положенні.