Розділ 19.

- Давай допоможу! – сказав Тобіас, забираючи повне відро з водою у Фетіми.

Дівчина зніяковіла, але відпустила ручку тяжкої ноші. Тобіас був останнім часом у гарному настрої. Це я помітила, ще вчора вночі, коли повернулась до батьків доглянути хвору матір та розрадити її. Сара лежала на ліжку бліда й стомлена, а поруч метушились Тобіас з Фетіма. Батькові не доручали лікування, змусивши перебирати квасолю за столом. Вдома у пізню годину ніхто не спав - всі чекали новин про мене. Як тільки зайшла – вони всі, крім матері кинулись мені на шию. Як тільки мої рідні відрізняють мене від Мілени? Диву дивуюсь! Ротхан з Мітом навіть не здогадуються, що нас дві, а ці з порогу бачать хто прийшов.

- Хвала небесам! – полегшено видихнула мати, підводячись із ліжка та зручно сідаючи.- Ми зовсім зійшлися на нервах! Що трапилось, доню?

Ми сиділи за столом, мати поруч лежала на ліжку, а я розповідала. Лише по блідому обличчю матері, переляканому Фетіми та ледь стримуючому гніву Тобіаса, розуміла, як важко їм слухати мої «пригоди». Один батько сидів незворушно, а вкінці посміхнувся.

- Я ні дня не сумнівався в тобі, доню! – з гордістю промовив Ленар. – Ти мужньо витримала це випробування і я пишаюсь тобою. Пишаюсь, що знайшла в собі сили не впасти духом та помститись. Ніколи не пробачай ворогам, бо вони оклигають і зможуть нанести ще один удар - цього разу смертельний! 

- Так сестро – ти молодець! – нарешті полегшено вимовив Тобіас.

Сара розплакалась, тому ми з Фетімою її ще довго втішали. За час проведений у моїй сім'ї, Фетіма прийшлась їм до душі, а декому ще й до серця. Тепер споглядала, як Тобіас, що був сьогодні вихідний, з веселою посмішкою допомагав їй по господарству.  Матері стало вже краще, але все одно я не дозволила їй встати з ліжка. Ми обидві уже здогадались, що між цими двома почали зав'язуватись стосунки. Здогадатись було не важко, достатньо було лише поглянути на їх очі, щиру посмішку один одному та лагідну манеру спілкування. Цілий день споглядала, як вони ніяковіли в присутності один одного. Ще розуміла Фетіму, там усе ясно, але від брата, очікувала більш рішучих дій. Виловила брата та вивела на вулицю за сарай для більш «душевної» розмови.

- Тобіасе, ти мені це кинь! – суворо поглянула на нього.

- Що саме? – весело запитав брат.

- Ти, якщо задумав Фетімі голову морочити, то краще відступися зараз, бо вона дівчина хороша, сирота, все життя провела у монастирі – життя не знає! Я її образити не дам! Не подивлюся, що ти мені, як брат!

- А я й не морочу! - впевнено зауважив Тобіас.

- Хочеш сказати, що нарешті зібрався одружитись? – розсміялась від самої думки, що і він потрапив у любовні тенета.

- Чом би й ні? - серйозно запевнив мене. – Фетіма мені сподобалась з першого погляду, гарна, розумна, роботяща, характер лагідний. Говорить правда багато, але це таке, закриватиму їй рот поцілунками! - розсміявся, споглядаючи на мою реакцію.

- Тільки давай без подробиць! – перебила його зізнання. – Надумав, то чого тягнеш? Роби пропозицію!

- Страшно, - спохмурнів на хвильку. - А раптом відмовить?

- От завжди знала, що всі чоловіки далі свого носа не бачать! - сміялась, так, що аж за живіт вхопилась.

- Чого це? – щиро здивувався Тобіас.

- Бо ти дурень, Тобіасе, якщо до цієї пори не наважився хоч на якісь кроки! Видно ж що і ти їй подобаєшся!

- Ну кому видно, а кому й ні, - невесело зазначив він. – Та й як тут наважитись, коли вона постійно, то біліє, то шаріється і намагається не залишатись зі мною на одинці.

- От ти дурню, брате! – констатувала факт. – Вона ж з монастиря! За все життя бачила лише з під прикритих вій двох чоловіків. Фетіма взагалі не знає, як з тобою спілкуватись!

- Я якось не подумав, - почесав потилицю брат. – Думав, що навпаки вона боїться мене, тому так реагує.

- Ой всьому тебе треба учити!- поглянула на нього як учитель в школі. Помітила, що Фетіма, якраз вийшла у сарай, мабуть, по дрова для печі. – Іди і поговори з нею! – кивнула в бік сараю.

Тобіас посміхнувся та пішов. Я пішла у хату і стала накривати стола до вечері. Через хвилин двадцять прийшов батько з роботи. Мати помітила відсутність Фетіми і Тобіаса, але промовчала.

- А де всі? – здивувався батько, сідаючи до столу.

- В сараї, пішли по дрова. Скоро будуть!- сказала йому, посміхаючись.

Батько поглянув на мене, потім на матір та розтягнувся у посмішці.

- Що Сара, хотіла онуків, то мабуть вони у нас скоро будуть!

- Ленаре! – гримнула матір. – Треба спочатку, щоб вони одружились, щоб Фетіма невісткою нам стала, а вже потім про онуки думати!

- Ой, хто б казав! – розсміявся батько. Мати ж опустила очі і зашарілась.

Я теж розсміялась, споглядаючи на її реакцію. Ми не стали чекати молодят та сіли до столу. У матері від цих новин уже значно покращилось і здоров'я, і настрій. Повечеряли. Минуло ще дві години, на вулиці стемніло. В хаті уже стало прохолодно, дрова погасли, а нові були лише в сараї. Батько почав помітно нервувати.

- Та що ж так довго? Що ж там можна робити стільки часу?