Розділ 17.

Скоріше хотів побачити свою кохану, тому не став витрачати цілих два дні на подорож назад. Щойно ми з Дорією залишили столицю Таморсатії – перекинувся на золотого дракона та здолав увесь шлях за кілька годин. Було, насправді, байдуже хто там мене побачить. Альберт з Лією підписали Договір про вічний мир з імперією Ротхана і стали нашими союзниками. Отже,  дракони – посланці тепер будуть частими гостями у них, тому нехай люди звикають до такого видовища. Залишилось лише Ротхану поставити свій підпис на обох екземплярах та відправити посланця-дракона. Був упевнений, що наша тісна співпраця буде на благо обом державам.

Спочатку Дорія із жахом дивилась на дракона та відмовлялась сідати у сідло, але перспектива подорожі два дні на коні жахала її ще більше. Тож вона погодилась та навіть отримала задоволення. Уже перед самою нашою столицею, коли знову став людною, вона кинулась мені на шию із вдячністю.

- Міте, дякую Вам за все! – вона поцілувала мене у щоку та міцно притиснулась в обіймах.

- Годі, Доріє, - поплескав її по спині, - ти задушиш мене! – розсміявся із цих радощів. 

У місто ми заїхали на конях. Біля салону мадам Аурелії – ненадовго спинились.

- Дівчинко моя! – розплакалась мадам, міцно стискаючи в обіймах Дорію.

Вони не могли натішитись одна одною. Не хотів заважати цьому щастю, тому поспішив залишити салон, попередньо сказавши, що тепер імператорський двір у будь-яку годину дня і носі для них відкритий, адже вони близькі родички короля Таморсатії. Перед цим дорогою заводив розмову з Дорією, стосовно того, щоб вона була фрейліною майбутньої імператриці, адже статус сестри короля їй це дозволяв. Проте, дівчина зніяковіло відмовилась, сказавши, що просте життя тепер їй більш любе, ніж палацові інтриги. Я розумів, що вона отримала завелику психологічну травму за цей рік, тому не наполягав. Нехай Дорія буде краще щаслива, будучи простою модисткою, ніж нещасна будучи фрейліною майбутньої королеви. Все одно, рано чи пізно хтось із Таморсатії може упізнати її у цій свиті і тоді пліток не оберешся. А так, вона матиме шанс почати нове життя з «чистого аркуша».

Було уже далеко за полудень, коли, нарешті, дістався палацу. При в'їзді, біля воріт, побачив карету Силени. Зрадів. Моя дівчинка у палаці! Нарешті її обійму!

- Вітаю, імператоре! – радісно зарвався до нього у кабінет.

Спохмурнілий, задумливий Ротхан, щось якраз перечитував за своїм столом. Він Підвів очі і радісно подався мені на зустріч.

- Вітаю, Міте! Я вже весь зійшовся на нервах. Чому так довго? – радісно і водночас стурбовано запитав він  Обіймаючи мене по–братськи і плескаючи по плечу.

- Виникли непередбачувані обставини, - відповів йому сідаючи у крісло навпроти столу.

Швидко розповів Ротхану, про те що сталось. Дістав Договір та поклав на стіл.

- Виходить, що тепер Таморсатія наш союзник! – зрадів імператор, відкинувшись на спинку свого крісла. – Чудово! Ти молодець! – потім подумав і додав. – Шкода, що так трапилось з твоєю Авророю, але ти вчинив правильно. Прийми мої співчуття.

- Дякую за підтримку, але тепер Аврора - це лише частина мого минулого, - із сумом зауважив. Потім узяв себе у руки. – Як Ви тут з Силеною? Бачив її екіпаж біля палацу. Вона тут?

- Що? – щиро здивувався Ротхан. – Ні, вона була тут учора вранці. Була така розгнівана твоєю відсутністю, що навіть мене звинуватила, ніби я спеціально заслав конкурента світ за очі. Потім прожогом вибігла з кабінету, сказавши, що не бажає мене бачити!

- Але ж екіпаж і досі тут! – здивовано підмітив йому.

Лихий здогад майнув у наших думках одночасно. Ми не зговорюючись обидва підхопились та подались коридорами палацу на вихід. Екіпаж Силени, повністю запряжений знаходився біля імператорської конюшні. Усі конюхи саме обідали за невеликим столом, коли ми з Ротханом зайшли туди. Вони швидко підвелись, побачивши нас, та вклонились. Я очима відшукав Вільяма – конюха Силени.

- Де маркіза? – ледь стримуючи себе від гніву, запитав білявого юнака.

- Має бути у палаці!- здивовано поглянув на нас конюх. – Вчора привіз її зранку і більше вона з палацу не виходила. Думав, що вирішила тут заночувати, тому ще й досі чекаю.

Ми з Ротханом переглянулись між собою. Моє серце почало шалено вириватись з грудей. Якщо вона не виходила з палацу, тож і досі десь тут. Наказав конюху їхати додому і перевірити чи вона не поверталась, у будь-якому випадку - негайно повідомити нас.

- Піднімай на ноги усю прислугу, може хтось десь її бачив, - сказав Ротхану по дорозі до його кабінету.

Ротхан швидко віддав розпорядження. Через годину ми з ним остаточно зрозуміли, що Силена зникла. Прислуга перевернула увесь палац, але її не було. Вільям - конюх повернувся і сказав, що вдома її теж не було. Також він з'їздив у той будинок на окраїні міста, куди вона навідувалась, але звідти вийшла жінка й сказала, що Силени тут не було. Вона не приїздила.

- Святі небеса! – знервовано рявкнув Ротхан. – Вона зникла Міте, але чому? Як?

- Ротхане, її викрали! – знервовано йому відповів.

- Для чого? – здивувався імператор.

- Усі знають, що вона тепер твоя наречена, хтось мабуть дізнався, що окрім цього вона ще й твоя суджена. Якщо вбити її, то разом з нею помреш і ти, – потім подумав й додав. – І я також. Радує лише одне, якщо ми й досі живі, то вона теж, - мене трусило від люті. Те, що Силена жива був упевнений, але в якому вона стані? Згадав, те що трапилось з Дорією. Раптово стало дурно. Краще не думати про це, інакше зараз нароблю дурниць. Треба мислити ясно.