Розділ 16.

Свідомість поверталась поступово. Спочатку затхлий запах плісняви і холод врізався у мої ніздрі. Відкрив очі озирнувся. Напівтемрява, кам'яні стіни підвального приміщення. Шарпнув рукою – вона не піддалася, поглянув - закований у кайданки до стіни обома руками, сиджу на соломі. Спробував застосувати магію, щоб зняти їх – безрезультатно. Накладене спеціальне закляття, що зв'язує мої сили. Трясця! Аврора спеціально це зробила. Як тільки вона змогла? Мої сили неможливо зв'язати, якщо тільки… Спогади швидкими картинками замиготіли у свідомості.

Триста років назад. Ми з нею щасливі на галявині. Літо, жарко, ми на ковдрі посеред пахучих трав. Лежимо, обіймаємось, напіводягнені, абсолютно щасливі.

- Тепер ти, як порядний чоловік, змушений будеш на мені одружитись!- весело посміхнулась кохана, схиливши голову на мої груди. Руде волосся накрило мене шовковою ковдрою.

- Це пропозиція руки і серця? – весело зауважив їй. Кохана невдоволено підвела на мене свій погляд спершись на лікоть.

- Олівере, я серйозно! А раптом завагітнію? Що про мене скажуть, що це я розпусна дівка?

- Ні кохана, - розсміявся і знову пригорнув до себе. – Це я розпусник, який спокусив тебе без офіційного одруження!

- Ну і що тепер? – весело розсміялась вона.

- Кохана, ти вийдеш за мене? – узяв її за підборіддя, наближаючи до свої губ.

- Так, Олівере, вийду, - тихо прошепотіла Аврора, пристрасно цілуючи мене.

Моє серце калатало від переповнюючих емоцій. Я був щасливий. Нарешті, норовлива Аврора стане моєю дружиною. Ще з дитинства її кохав, а вона не звертала на мне жодної уваги. Лише рік назад, остаточно змужнівши, наважився на залицяння. Не все було так просто – Аврора дуже гарна і хлопців, бажаючих узяти її за дружину, було багато. Значно багатші претенденти на її руку й серце так і вились поруч неї. Що я міг їй запропонувати? Батьківський будинок, роботу у полі та сякий-такий статок з господарства. Бідним я не був, але й багатим теж. На життя вистачало і добре. У своїх батьків я був єдиною дитиною, яка дожила до повноліття.  П'ятеро братів і сестер померли від хвороб, ще у дитинстві. Мати померла, коли мені було п'ятнадцять, разом з новонародженим братом. Батько більше не одружився. Важка втрата підкосила його. Я підтримував, як міг, але через сім років помер і він. Мені більше здається, що від туги за матір'ю. Залишився один і в принципі нічого мене більше тут не тримало, окрім рудоволосої сімнадцятирічної дівчини. Мені було десять коли її п'ятирічну побачив на сільському святі. Руде волосся та зелені очі, так полонили моє серце, що для себе ще тоді вирішив, коли виросту, то одружусь лише на ній. Рік у мене пішов на залицяння і ось нарешті вона моя.

Аврора підхопилась і, застібуючи сукню, побігла по полю зривати квіти.

- На заручини наречена має сплести вінок і віддати його коханому, - сміялась вона. – Я для тебе сплету найкращий!

Я сів й посміхнувся, споглядаючи, як кохана носиться по галявині. Раптом сонце закрила, якась тінь. Вітер здійнявся нізвідки. Поглянув на небо і похолов. Там з шаленою швидкістю летів до Аврори золотий дракон. Чаклун, що жив поруч у горі раз на двадцять років забирав дівчину із нашого села. Це була жертва, яку селяни змушені були віддавати, щоб він не чіпав нас. Усі з острахом чекали цього року, оскільки ніхто не знав коли він з'явиться і кого обере. Щоразу, у рік відбору він забирав найкращу. Тож цього року уже минуло двадцять років. Ні, тільки не її!

- Аврора! –крикнув, здіймаючись на ноги і підбігаючи до неї.

Вона лише встигла поглянути на мене. Востаннє. Я не встиг добігти. Дракон стрімголов спустився і схопив Аврору до своїх лап. Останнє, що я побачив – це як він здійнявся високо у небо і летить до гір. Я опустився на коліна.

- Аврора! – кричав, поки не зірвав голос.

Потім узяв себе у руки і зрозумів, що не віддам її нікому, навіть чаклуну! Я побіг у напрямку гір. Кілька годин ліз по височезній скелі, намагаючись дістатись до входу у печеру. Каміння летіло з-під ніг, пальці пекли вогнем, але мені було байдуже, я врятую її, чого б це мені не коштувало! Нарешті заліз на кам'яний виступ. Віддихався, прислухався – тиша. Обережно ступаючи, пішов у темінь печери. Денного світла з кожним кроком ставало усе менше. Вдалині побачив сяйво і побіг на нього. Хід виляв лабіринтом, але я йшов на світло у середині. За останнім рогом я побачив страшну картину. Моя Аврора лежала на кам'яному алтарі, а чаклун притиснувши руки до її грудей висмоктував з неї енергію життя. Їх охоплювало сяйво. Покидьок! Він повільно вбиває її. Аврора лежала, схиливши голову на бік у моєму напрямку. Широко розкриті скляні очі, сповнені жаху, дивились у бік входу, де я сховався. Чаклун стояв спиною до мене. Озирнувся і побачив поруч входу стіл на якому був срібний кинджал з інкрустованою дорогоцінним камінням ручкою. Тихо ступаючи, щоб не почув чаклун, зайшов і вхопив його. Він був зайнятий своєю чорною справо, тому не помітив моєї присутності. Підкрався зі спини. Ударив його у шию, перерізавши сонну артерію. Світло спалахнуло між нами. Він встиг відірватись від неї та обернутись. Раптово я відчув пекучий біль трохи вище серця. Чаклун тримав у руці ніж, який дістав з-за поясу та встиг застромити мені у груди. Байдуже, навіть якщо зараз помру, то Аврора житиме. Чаклун вийняв його. Однією рукою він тримав розрізану шию, а іншу приклав  на мою рану, з якої стрімголов лилася кров. Раптом спалахнуло світло і я відчув, як горю, разом з ним. Вогонь охопив нас полум'ям. Нестерпний біль пронизав моє яство, але я до останнього не здавався. Махнув кинджалом і застромив йому у серце. Чаклун закричав, полум'я стихло. Тепер уже біле сяйво огорнуло нас. Відчув, як чужа енергетика вливається у моє тіло. Я все ще тримався за ручку кинджала. Поглянув на Аврору, моя дівчинка тяжко видихнула та, дивлячись на мене, затихла із посмішкою на вустах. Скляні мертві очі дивились у пустоту. Чаклун же тим часом став осідати. Я був не змозі відірватись від рукоятки кинджалу, рука ніби приросла до нього. Останній спалах світла сяйнув між нами та зник, разом із чаклуном. Він перетворився на купу попелу. У моїх руках залишився лише кинджал. Я випустив його із рук і поглянув на обпалене тіло. Воно миттєво стало гоїтись, не залишаючи рубців. Відчув, що пекельний біль минув. Опустив погляд на місце, де хвилину тому ющилась кров. Воно на очах зросло, залишивши лише білий шрам. Кинувся до Аврори - вона була мертва. Притиснув голову до її грудей – серце не стукало. Я спізнився.