Розділ 11.

«Хоч би не пропасти у цьому місті!» - думала дорогою до нього. Кому я зараз там потрібна? Куди йти? В таверну влаштовуватись більше не піду, бо наслідки мені уже були відомі. Торгувати я не вмію, а у служниці навряд чи візьмуть. Напевно без рекомендацій з вулиці багатії не беруть у дім прислугу. Що ж робити?

Шлях виявися легшим, ніж я очікувала. Можливо тому, що був ранок і ніхто у такий час по дорозі  не їздить. Місто зустріло мене ранковими вогнями і гамірною метушнею. На окраїнах були бідніші хатки і тому навіть питати про роботу не стала. Де ж у бідняків гроші. Подалась до центру міста. Уперше була тут. Заворожено розглядала мощені камінні вулички, двоповерхові будинки і людей. Пройшла повз ринок. Ранок, алюду тут хоя греблю гати – хто торгував різним начинням, а хто купував. Одягнуті були по- різному, проте серед натовпу прислугу багатіїв було видно одразу – вони одягнені краще. Зупинилась, біля лавки з цукерками на паличці – замилувалась.

- Дівчино, щось бажаєте купити? – лагідно запитав мене чоловік -продавець.

- Ні, - перелякано відсахнулась від нього.

Швидко накинула капюшон і подалась далі. Після пережитого, чоловіки уже не здавались мені такими гарними, милими та безпечними. Твердо зрозуміла, що їх треба остерігатись. Зараз грошей у мене не було, тому що він попросить за цукрового червоного півника, боялась навіть подумати. Краще голодна побуду, ніж ще раз наражу себе на таке «спілкування». Зрозуміла, що й в робітниці до крамаря чи торговця тепер влаштовуватись не буду, бо всі вони чоловіки, а отже небезпечні. Треба влаштовуватись до жінки. Ходила торговими вулицями. Заходила у кілька магазинів, де за прилавком стояли жінки. Ніде помічниць чи робітниць не потрібно було. Так минуло кілька годин, почали відчинятись майстерні і магазини. Раптом згадала, що я вмію шити та вишивати. Точно! В монастирі ми часто займались цим, оскільки самі себе забезпечували одягом. До нас привозили лише полотно, а сукні ми шили самі. Отже треба влаштовуватись у швацьку майстерню або салон швачкою. Блукала містом і натрапила на кілька таких. Усюди мені відмовили. Поважні пані лише кривились, оглядаючи мене і розводили руками. Пішла, ближче до центру міста. З кожним кварталом, місто ставало все гарніше і доглянутіше. Повз проїжджали закриті і відкриті екіпажи, гуляли багато одягненні люди і дракони. Спинилась біля парку і замилувалась ним. Високі старі дерева створювали затінок та, мабуть захищали гуляючих у жару. Зараз глибока осінь і пожовкле листя опадало на землю вкриваючи її золотавою ковдрою. Холодно. Щільніше завернулась у плащ. Зайшла у парк і присіла на лавочку. Знайти роботу у місті виявилось важче, ніж я собі уявляла. На очі накотилися сльози. Падати у відчай не маю права. Треба не полишати надії на краще. Витерла сльози і пройшла повз парк, вийшовши на іншу сторону. Яка краса була навкруг. Доглянуті магазини, кав'ярні, таверни, з яких просто неймовірно пахло їжею. Ковтнула слину і пішла по метушливій вулиці. Раптово побачила вивіску «Салон мадам Монтек'юр». Зайшла. Виявилось, що це швацька майстерня. Навколо на поличках були розкладені різні тканини, висіли сукні і навіть стояв манекен у вигляді тіла жінки, лише без голови і рук. По всьому салону були столики і софи затягнуті у шовк. За шторкою у кінці салону побачила примірочну, за нею привідкриті двері, де сиділа жінка та щось шила. Вона поглянула на мене і вийшла.  

- Доброго дня, Ви щось хотіли? – воно доброзичливо оглянула мене і посміхнулась. На вигляд їй було років сорок, худорлява у гарному синьому платті, але простому. Зачіска закладена у косу навколо голови. На фартушку були нашпилені десятки шпильок, а на руці зав'язана подушечка з голками та булавками.

- Так, - посміхнулась їй у відповідь, - я хотіла влаштуватись до Вас на роботу.

- Ти вмієш шити? – підійняла брову жінка.

- Так і вишивати теж. Перевірте, Ви не пошкодуєте! – благально поглянула на неї.

- Хто ти і звідки, дівчино? – суворо запитала вона.

- Мілена, здалеку, сирота, - опустила голову і більше нічого не сказала. Я вже зрозуміла, що до колишніх послушниць монастиря ставляться не дуже добре, тому вирішила приховати цей факт. Вцілому, я не збехала, тож совість моя була чиста. Поглянула жінці у очі. Та посміхнулась.

- Я  мадам Аурелія Монтек'юр – власниця цього салону. І мабуть, боги почули мої молитви, бо тиждень назад, моя помічниця народила дитину і більше не може працювати. Ти заміжня? Вагітна?

- Ні, що Ви!- із переляканими очима глянула на неї. Жінка побачивши мою реакцію розсміялась.

- Добре, вірю. Запитала, бо не хочу знову втрачати помічницю і шукати іншу. Заходь, зараз перевіримо, на шо ти здатна!

Вона  провела мене за примірочну і показала на стілець. Я зняла плаща, поклавши його на спинку. Звернула увагу на своє плаття, яке вщент було залите вершками. Знітилась. Жінка теж побачила це, але промовчала. Дала мені малюнок вишивки, голку з нитками і клаптик тонкої тканини.

- Скільки часу тобі потрібно, щоб вишити це? – суворо запитала мене.

- Пів години, - впевнено глянула на неї, після того, як побачила малюнок.

- Приступай, - сказала вона і поглянула на годинник, що стояв на ніжках біля стіни.

Я взялась до роботи. Малюнок був простим. У нас у монастирі жриці полюбляли и вишиті білі сорочки, оскільки – це була єдина дозволена для них прикраса. Іноді, вони таке вимальовували, що потрібно було кілька днів, щоб вишити. Тут же звичайні квіти у листочки. Впоралась із завданням за двадцять п'ять хвилин.