Розділ 10.

Я була уже достатньо втомлена, ноги сильно стерті і сили закінчувались. Так хотілось десь прилягти на галявині під співучий перелив ранкових пташок. Але сама згадка про розбійників гнала мене все далі - до села. Воно зустріло мене прохолодним ранком та тихою метушнею. Вдихнула повітря. Лише трохи більше місяця живу у місті, а уже так сумую за вільним простором та пахощами навкруг. Дісталась перших хатів і роззирнулась. Люди прокидаються тут зарання та пораються по господарству. Зазирнула у перше подвір'я. Тут жінка вийшла з кухні, несучи відра до криниці.

- Доброго дня, - тепло привіталась.

Вона насторожено поглянула на мене та злегка кивнула головою, кладучи відра на землю.

- Підкажіть, а де я можу знайти Рузанну –повитуху?

- А, то ти дівчина, - посміхнулась жінка та підійшла ближче. – Дивлюсь, ніби юнак у штанях та з мечем, а голос жіночий!

- Так, - погодилась з нею. У цьому вбранні, мене важко сприйняти за дівчину з першого погляду. Скинула капюшон, відкриваючи своє обличчя. – То знаєте, де вона живе і чи взагалі жива?

- Та жива, вона, - невесело посміхнулась жінка, - тільки сліпа стала, дітей більше не приймає. Тепер її дочка цим займається, - жінка уважно на мене поглянула та тяжко видихнула додавши: - Що ж носить вас лиха година по чоловіках?  Спочатку гуляєте, а потім повитуху шукаєте!

- Я не розумію, про що Ви? – здивувалась її словам.

- Та ж у мене, дитино за плечами досвід. Одразу бачу по людях кому, що треба. Ти ж не народжувати до неї йдеш, бо живота немає. Тож, виходить навпаки – дитини позбавлятись. Але ж це гріх! Не роби цього, бо боги можуть більше і не благословити материнством. Народжуй, - лагідно, зі співчуттям промовила жінка.

Я була шокована. Якої дитини? От що їй зараз сказати? Я ж не можу розказати правду, бо знаю, як швидко у селі чутки розносяться. Вирішила не підтримувати цю розмову, нехай що хоче те і думає. Мені байдуже, головне, щоб показала, де повитуха живе.

- Скажіть, де вона живе, а я вже розберуся, що мені робити, - намагалась, щоб голос звучав спокійно. Трохи образливо, коли тебе розпутною дівкою називають, але зараз обирати не доводиться.

- Як знаєш, діло твоє, - знову тяжко видихнула жінка. – Он бачиш третя хата з червоним дахом, то там вона і живе.

- Дякую, - зраділа і пішла не звертаючи уваги на осудливий погляд жінки.

Знайшла потрібну хату, зайшла на подвір'я та жваво постукала у двері. Мені відкрили, майже одразу. На порозі була повненька жіночка років тридцяти п'яти. Волосся закладене під хустку, сіра проста лляна сукня та білий фартушок. Вона поглянула на мене та нахмурилась.

- Дітей не забираю, можеш тільки прийти народжувати! – грізно гаркнула мені.

- Та я зовсім не з цього приводу! – обурилась уже другій такій реакції. Я, що на хвойду схожа? Мені до матінки Вашої треба, поговорити!  

Жінка повагалась, але змінила гнів на милість.

- Матінка стара стала, якщо хочеш щось спитати, то вона не все пам'ятає, але проходь, раз прийшла, - кивнула головою, запускаючи до хати.

Хата була заможна, на кілька кімнат. Жінка завела мене до одної з них. Там на постелі сиділа старенька худорлява жіночка, років сімдесяти. Біла полотняна сорочка, розпущене сиве волосся – видно було, що вона лишень прокинулась та не встигла одягнутись.

- Мамо, до тебе дівчина прийшла, спитати щось хоче, - підвела мене до неї жінка.

Бабуся здивувалась та запитала.

- Що за дівчина?

- Чорнява, одягнута у чоловіче вбрання та з мечем на поясі, - суворо поглянула на мене дочка бабусі.

- Бабусю Рузанно, - лагідно звернулась до старенької, - я Силена. Ви двадцять років тому допомагали моїй матері Алішії у пологах.

- Я багато кому допомагала всіх і не згадаєш, - стиха промовила вона, - роки минули, все забувати стала.

- Ми тоді двоє з сестрою народились, але за кілька днів мати померла, - все ще надіялась, що бабуся згадає, бо двійня не щодня ж народжується. – Я про сестру запитати хотіла. Шукаю її!

- Не пам'ятаю, дитино, вибач, - сумно промовила бабуся.

Розпач заполонив мою душу. Не може бути! Стільки зусиль і все марно? На очі почали накатуватись сльози. Взагалі я рідко плачу і навіть коли малою була, то не плакала, але зараз хотілось не просто плакати, а ревіти!

- Я пам'ятаю, - радісно спохопилась жінка. Вона посміхнулась мені. – Мені тоді п'ятнадцять було і мати забрала вас з сестрою до нас додому, після смерті Алішії. Я доглядала вас!

- Дякую! – кинулась обіймати жінку. Та лагідно мене пригорнула, оглядаючи.

- Ти стала красунею, але цей одяг… - посміхнулась мені, відпускаючи з обійм.

- Не зважайте, дорога далека, а у сукні незручно, от і одягнула чоловічий одяг.

- Знала я і батьків твоїх, - спохмурніла жінка. – Хороші люди були. Батько твій Густав гарним майстром був – теслею. Всьому селу лави робив, столи, нам ось ці ліжка зробив. Хороший та добрий був чоловік. Але пішов зимою на річку по рибу та провалився під лід. Алішія уже вагітна була, плакала дуже, горювала, може тоді й здоров'я своє підірвала. Весною вас з сестрою народила і згоріла від пологової гарячки за два тижні. Прийми мої співчуття, нехай спочивають з миром.