Розділ 8.

Вибігла із храму розгнівана та роздратована. Заміж за обох! Такого навіть у страшних снах собі не уявляла. Оце так обрана! Бігла не розбираючи дороги. Зрозуміла, що загубилась, коли вийшла на задній двір палацу зі сторони кухні. Байдуже! Головне вибратись у місто, там когось запитаю, як дістатись до свого будинку. На щастя, адресу запам'ятала. Біля огорожі палацу стояла охорона.

- Доброго дня, леді! Перепрошую, але Ви без супроводу, тому випусти Вас не можемо, - шанобливо сказав один із охоронців, що стояв на виході.

- Я не леді, - гнівно рявкнула йому, - а маркіза Силена де Монтеруд, тому зійди з дороги, куди хочу, туди і йду!

Охоронець не очікував такої відповіді, тому оторопів. Я скористалась цим та безперешкодно обійшла його. Мабуть, мала дуже злючий вигляд, оскільки, бігти за мною чи спиняти він не ризикнув. Вийшла на незнайому вулицю. Будинки розкішного кварталу зовсім не здавались мені знайомими. Боги, ніби й справді вирішили ускладнити життя, оскільки, жодної живої душі, щоб розпитати дорогу, не побачила. Ну і грець з ним! Йшла подалі від палацу і це вже добре. Раптово позаду себе почула екіпаж, що швидко наближався. Зійшла з дороги на алею, щоб ненароком мене не розчавив. Пішла по ній. Екіпаж стишив хід поруч зі мною. Поглянула, не припиняючи ходи – карета Міта. Трясця! Двері екіпажу відчинились. Міт розтягнувся у посмішці дивлячись на мене. Я не зупинялась та йшла далі.

- Силено, заспокойся і сідай у карету, - прохально звернувся він.

- Я не сяду у твою катеру! Піду додому пішки! – гаркнула у відповідь.

- Силено, ти ж навіть не знаєш, де твій будинок, тому ідеш зовсім не в ту сторону! – весело зауважив він.

- Байдуже! – знервовано поглянула на нього. – Може, я хочу прогулятись!

- Силено, сідай, я відвезу тебе додому, - ще лагідніше промовив Міт. – Ти маркіза і тобі не можна тут гуляти по місту пішки, для цього є парки. Ти ганьбиш свій статус.

- Так, Міте, я маркіза, тож не тобі мені наказувати! Де хочу там і гуляю!

Він розсміявся, клацнувши пальцями. Раптово я зашпортнулась за камінь, що виріс переді мною, ні звідки. Зробила вигляд, що не помітила і пішла далі. Він знову клацну, я знову зашпортнулась.

- Припини, Міте! Я так упаду!

- Тоді сідай у карету, - іронічно підняв брову чародій.

- Ні! – ствердно заперечила.

Він знову клацнув пальцями, я знову зашпортнулась.

- Я можу так клацати доти, доки ти не впадеш, - розсміявся він.

- Краще впаду, ніж їхатиму з тобою! – роздратувалась вже не на жарт.

- Добре, - раптово погодився він.

Зненацька він вискочив на ходу із карети та підхопив мене на руки, перевісивши через плече. Потім на ходу застрибнув зі мною назад і закрив двері. Я потягнулась до інших дверей. Міт знову клацнув пальцями – двері карети не відчинялись.

- Силено, дівчинко моя, заспокойся, - лагідно прошепотів, обіймаючи мене. Спробувала вирватись з його обійм – безрезультатно. Він лише посміхався, стискаючи мене сильніше.

- Ти мене задушиш, відпусти! – крикнула йому.

Міт слухняно відпустив, але взяв мої руки у свої долоні. Він сидів поруч мене і не відпускав їх.

- Я не твоя дівчинка! – вирішила вколоти його.

- А от боги так не думають, - далі продовжував веселитись, - лоза у мене є, така ж як і у тебе. Отже, моя!

- Ти забуваєшся, Міте, у Ротхана теж є ця лоза, - іронічно поглянула.

- Саме тому ми з ним вирішили, що ти сама обиратимеш, хто із нас стане твоїм чоловіком. Ні я, ні Ротхан не збираємось ділити тебе між собою і тим паче обоє на тобі одружуватись.  Не знаю, що там боги намудрували, але ніхто з нас тобою не ділитиметься. Тому вирішили залицятись до тебе по черзі: день я, день він - доти, доки ти не визначишся. Сьогодні, моя черга.

- Оце ви придумали! – ошелешено підняла на нього очі.- Ви що геть з глузду з'їхали?

- Можливо, - весело погодився чародій, - але я тебе йому не віддам, якщо ти вирішиш залишитись зі мною! Все чесно, ми домовились, що вибір лише за тобою. До того ж відчуваю, що шансів у мене більше, - він розтягнувся у ще ширшій посмішці.

- А може, я меркантильна і спокушусь на корону імператриці, що тоді робитимеш? – іронічно підняла брову.

- Силено, не треба на себе наговорювати, бо ти зовсім не меркантильна! Я ж ледь коштовності вмовив тебе одягнути! До речі, можеш залишити їх собі, це мій подарунок.

- Я ж його не «відпрацювала»! – вколола його, згадавши цю деталь.

- Це аванс на майбутнє, - розсміявся Міт. Я сіпнулась і вирвала руку, яку він одразу перехопив. Раптово став серйозним та додав: - Вибач, не зміг стриматись, щоб не шпигнути тебе.

- І як, скажи мені на хвильку, ти уявляєш наше сімейне життя? Ти мене шпильками постійно будеш колоти, іронізувати, насміхатись, а я все це маю терпіти? – вже серйозно запитала, поглянувши у очі Міта.

- Так, характер у мене важкий, але це мабуть від того, що забув, як це бути у справжніх стосунках із жінкою, а не так, коли лише задовольняєш фізичні потреби тіла.