Розділ 2.

Ми летіли над землею з шаленою швидкістю вітру. Спочатку було страшно, я закривала очі та забувала дихати, як слід. Особливо моє дихання збивалось, коли цей клятий чародій робив маневри, то ліворуч, то праворуч. Не знаю чи були вони необхідні, чи він просто знущався з мене, але страшно було дійсно. Може він чекав, що я кричатиму зі страху. Тут він прорахувався. З дитинства в критичні моменти, я заклякаю, мов німа. Навіть: «Допоможіть!» крикнути не можу. Мабуть, він це зрозумів, коли вп'яте, злавірував на повітряному потоці, ледь мене не скинувши. Я вся зіщулилась, вчепилась міцніше за ручку сидіння, але  промовчала. Цього разу очі не закрила. Вирішила, поглянути своїм страхам в обличчя. Через деякий час, цей золотий монстр заспокоївся і став летіти спокійніше. Я навіть розслабилась і пробувала розглядали ландшафт, що відкривався внизу. Летіли ми досить високо, але все одно можна було розгледіти ліси, лани, міста і навіть людей, які захоплено зупинялись, мабуть, роздивляючись дракона з низу. Мене з такої відстані вони навряд чи бачили. Через кілька годин, мені набридло летіти і я намагалась переключитись на власні думки. Вибудовувала різні гіпотези, для чого знадобилась у палаці. Більш-менш адекватних пояснень ситуації для себе не знайшла. Тож не в жертву же мене принесуть! Особливими магічними силами я не володію, сім'я у мене звичайна, не родовита, статків не маю, наділів теж. Може покоївки їм треба, от і збирають з усіх-усюд? Уявила себе покоївкою у сірому платті, білому фартушку і чепчиком на голові! Про себе розсміялася! От сміху буде, коли вони зрозуміють, що я нічого не вмію з такої роботи. Мати мене не примушувала по дому допомагати, тож я років з дванадцять вправлялась лише з мечем. Це було єдине моє завдання та розвага. Хотіла бути кращою ніж Тобіас і батько. Згадка про них, з матір'ю приємною хвилею розкотилась тілом. Але не на довго. У роздумах виникло більше питань, ніж відповідей. Згодом облишила цю марну справу. Коли приїду, точніше прилечу, тоді і дізнаюся! Зараз же мордувати себе здогадами було зовсім не раціонально! Ще через години дві відчула, що вже замерзла так, що аж руки заклякли. Як я раніше не відчувала холоду? Скільки ми летимо? Озирнулась навкруг. Вечоріло. Ого, тож мабуть, годин з шість! Відчула, що прийшла пора приземлятись. Не знаю, як там дракони справляються, але мені вже дуже треба вигулятись у кущики. Я злегка поплескала дракона по спині. Він повернув до мене голову, питально підійнявши брову.

- Мені терміново треба зупинитись!  - червоніючи від сорому, прокричала я.

Він лише невдоволено хмикнув, але став знижати висоту. На галявину серед лісу він насилу вліз зі своїми габаритами. Торкнувся землі і без попередження перетворився на людину. Я скрикнула та боляче забила м'яке місце. Моя торба взагалі покотилась у кущі.

- Можна було обережніше! – гримнула я, зле на нього поглядаючи.

- Не знав, що ти така тендітна! Ти ж воїн, тож звикай до польових умов і походів. Про таке ж мріяла?!

Він насміхався з мене. Стояв, заклавши руки за спину і насміхався. От вже, гадина крилата! Подумки, ідучи у дальні кущі, почала придумувати способи смертної кари для нього. Почала з номеру один – простромити пихатого засранця мечем! Повернувшись з кущів на ходу придумувала уже сьомий спосіб розправи – зварити живцем у молоці. Чому саме в молоці? Не знаю. Але йому - білобрисому дуже пасувало б! Повернувшись застигла від несподіванки. На галявині уже був стіл накритий різними наїдками з двома стільцями, розведене багаття та дві окремі похідні палатки … з ліжками! Накидка однієї палатки була відхилена і я його помітила! Добре, так і бути! Смертна кара номер вісім на сьогодні - відміняється! Він повернувся до мене та рукою запросив до столу. Поруч, галявини був струмок. Я швидко до нього підійшла та вимила руки з обличчям. Враз почула, що воно пашить. Обвітрила! Тепер ще й шкіра лущитиметься. Нічого, прилечу, куплю якогось крему. Добре, що мати наостанок всунула мені гроші. Тепер вони були в кишені штанів та приємно гріли душу. Я механічно запхнула руку в той карман. Грошей там не було! О, ні! Тільки не це! Я від струмка подалась назад в кущі, під здивований погляд посланця. Було уже достатньо темно, але останні вечірні промені давали змогу розрізняти місцину навкруг. Обшарила там все – нічого. Вщент роздратована, подалась назад. Він стояв біля багаття, гріючи руки.

- Щось уже дуже розібрало тебе від польоту! - він зухвало розтягнувся у посмішці.

Я знову зашарілась та залилась фарбою. Що?! От уже… троль! « Ні на троля не схожий, - думала я. - А на кого? Точно, на підступну змію! От уже змій!» - подумки вилаялась я. Думала змовчати. Але де ж? Він же не змовчить!

- Може ліки, якісь начаклувати, бо летіти ще довго! – іронічно сказав посланець. – Не хотілося б бути драконом вщент обробленому випадковостями людини!

- Як ти мене вже дістав! – не витримала я. Мої руки мимоволі підійнялися догори і повільно зжалися в кулаки. У цю мить, я уявляла, що залюбки стискаю його шию. Смертна кара номер вісім таки спливла у моїй голові. – Не має у мене ніяких випадковостей! Я просто загубила гроші! Думала, що десь вони в кущах випали!

- Ай-яй-яй! Яка прикрість! – з награним співчуттям сказав він. Було видно, як він веселиться. Йому, що зайнятись нічим, тільки як знущатись наді мною? Озирнулась навколо – галявина, ліс, ніч – мабуть, дійсно нічим! 

- Для чого тобі у палаці гроші? – вже більш лагідніше запитав він.

- Для різних жіночих дрібниць! – зле випалила я.

- То ти в нас жінка?! – награно здивовано запитав він. – Чекай, я думав, що везу в палац воїна, який мріє служити короні, жити в казармі з чоловіками, ходити в чоловічому вбранні та розмахувати мечем за першої ліпшої можливості! Хіба не так?