Пролог.

Світанок зайнявся на небосхилі полум'ям заново відродженої зірки. Сіре небо, затягнуте грозорими хмарами, потрохи ставало знову блакитним. Потужний вітер, що здійнявся ні звідки, огорнув лапаті згустки пари, які скупчились у хмарах, погрожуючи землі пролитись проливним дощем. Не сьогодні. Вітер розривав їх на мілкі клаптики та розмальовував небо плямами, ніби художник пензликом - то тут, то там. Він, ніби розчищав територію, для світила, що наразі відчувало себе тут господарем. Сонце вступало у свої законні права на цей день, проганяючи з небосхилу два супутники – близнюки. Вони тікали дуже швидко, наздоганяючи один одного, боячись бути розплавленими гарячим диском.

Ан-Нур Міт Сатхур сидів, майже, на вершині гори. Він спустив ноги з каміння у прірву та насолоджувався зародженням нового дня. Його темно-синій плащ з капюшоном, рятував господаря він вранішнього холоду та роси. Очі юнака примружились, коли він поглянув на долину вниз. Там, в далині, почало оживати непримітне селище, загублене серед лісу і гір. Невеличкі побілені, глиняні хатки з червоною черепицею, раз по раз займались стовбурами білого диму. Осінь цього року була прохолодною. По ночам уже заходили перші приморозки – ознаки морозної зими. Не гоже залишатись в ніч на дворі – можна замерзнути. Ця пора завжди була підступна у Міссаррі – королівстві древньої магії та драконів. Воно займалось на тисячі миль і тягнулось від гір до океану. Зараз, посланець Великого був у найвіддаленішій місцині імперії. Тут й посланців, мабуть, уже років сто не бачили. Якщо і тут її немає, тоді шукати більше ніде. Пошуки будуть припинені. Отож, іще не народилася. Це селище було останнім пунктом для Міта. Якщо не зараз, то наступного разу, він або хтось інший потрапить сюди, не раніше зазначеного періоду - це через років двадцять. Вперше за останні триста років посланець Великого ось так споглядає на це селище.  Колись воно було його. Він народився, виріс, жив тут, але за іронією долі став напів безсмертним та покинув ці краї назавжди. Юнак уважніше поглянув на окраїну села. Навіть сліду не лишилось від його батьківської хати, що колись була йому рідною. Болючі спогади хвилею різонули по залишкам душі. Юнак заборонив собі ці спогади. Він гадав, що поховав їх разом з нею, але тепер вони болісно поверталися назад. Міт швидко опанував себе та ще раз поглянув на долину. Там уже на всю метушились люди у своїх ранкових справах. Раптово його гострий, магічний зір, що дозволяв бачити найменші зморшки на обличчях людей за кілька кілометрів, упіймав жах в очах дитини. Маленька дівчинка, років п'яти, залізла на високе дерево за останнім осіннім яблуком у самісінькому верхів'ї. Гілка не витримала та з тріскотом почала ломитись. Міт зіскочив з каміння, метнувшись соколом у височині. Птах каменем сягнув униз, в долину. За кілька секунд він осів на гілці нижче тієї, що ламалась. Знову прийняв свою подобу, на ходу підхоплюючи дівчинку, що падала вниз. Вона вхопилась йому за шию, обійняла та міцно зажмурила очі, не проронивши жодного звуку.

- Можеш розтуляти оченята, - лагідно промовив Міт.

Дівчинка відчула, що сидить у чиїхось руках. Вона на хвильку відхилилась, поглянувши на незнайомця. Прозорі сині очі, кольору літнього неба, світле довге волосся до плечей, прикрите капюшоном плаща, витончені риси обличчя і татуювання на правій скроні у вигляді дракона. Вона розтягнулась у посмішці та мимоволі погладила тату рукою. Враз дракон спалахнув, засяявши. Міт відчув цю зміну. Він глянувши на ту, яка наважилась на це. Темно карі очі малечі, на мить сяйнули золотом, але одночасно згасли разом з тату юнака. Він уважніше придивився до неї. Темно-каштанове скуйовджене волосся, світла шкіра та посмішка на усе обличчя.

- Ти пташка? – стиха запитала дівчинка. Її цікавість та безпосередність роззброювали будь-кого. Серце юнака теж здригнулось від цього мелодійного голосу та щирої, дитячої посмішки.     

- Ні, - ствердно заперечив він.

- Але ж я бачила, як ти на дерево прилетів, а потім на себе перетворився!

- Я можу перетворюватись на будь-яку тварину чи птаху.

- Навіть на коня?

- Так, – посміхнувся юнак. Вони і досі стояли на гілці дерева досить високо. Міт однією рукою тримав її, а іншою тримався за стовбур. Дівчинка ж забула, що хвилину назад перелякалась та ледь не вбилась, падаючи з нього. Вона зручно вмостилась на його руці і почала гратись зав'язками плаща, далі втамовуючи свою цікавість.

- А на вовка можеш?

- Можу.

- І навіть на … дракона?

- Звичайно! Ось зараз перетворюсь і заберу тебе в далекі краї!

- Давай! Завжди мріяла політати на драконі! – дитина мрійливо підняла очі в небо і видихнула. Потім поглянула у бік будинку, розташованого неподалік. – Але Сара мабуть не дозволить і Ленар буде сваритись, що без спросу знову зникла!

- Вони тебе ображають? – стривожено запитав Міт.

- Зовсім ні. Просто турбуються за мене. Відтоді, як померли мої батьки, вони доглядають за мною.

- Давно померли?

- Я їх не пам'ятаю! – дівчинка хитро прищурилась і поглянула йому в очі.- Може ти поговориш з ними і вони дозволять мені політати трошки з тобою?

- Ще трохи зарано!- запевнив її юнак. – Треба почекати, років з п'ятнадцять! Як виростеш, то я прийду за тобою та заберу. Тоді і політаєш на драконі. Зараз же ти маєш вирости, стати сильною і розумною.

Він стрибнув разом з дівчам в обіймах. Повітря легко підхопило їх обох, плавно зіп'явши на землю. Мала щебетунка знехотя спустилась додолу. Те, що це дівчинка Міт відчув і побачив відразу, але ззовні так не скажеш. Замість плаття – штани, замість плаща – хлопчачий кожушок і шарф, замість дівчачого взуття – хлопчаче. Ну справжній хлопчик-розбишака. Але насправді – це була саме та дівчинка, яку він так довго шукав. Нарешті він знайшов її. Проте, вона зовсім ще маленька. Доведеться зачекати.