Частина друга. Середина.

Моє життя із Паном майже нічим не відрізнялось від мого життя з батьками.
Я ходила на навчання. Він готував мені сніданок. Запасався продуктами. Прибирав у нашій такій маленькій, але затишній квартирі. Сплачував за комуналку. Робив мільйон невидимих для мого ока справ. Я наче була відповідальною за прання та миття посуду, але згодом, незрозуміло яким чином, ці всі буденні справи також перейшли до нього.
— Мені не важко, а тобі не потрібно відволікатись від навчання, — говорив мені Пан.
—Точно не важко?
— А чим займатись ще пенсіонеру цілими днями, га? Дозволь мені полегшити тобі життя.
Іноді я щипала себе за носа навіть посеред білого дня. Ні, це не сон. На диво, це не сон.
Він був відмінним кухарем. Цікавим співрозмовником. Умів облаштувати все навколо так, що ти просто тонув у небувалому комфорті. Усе завжди продумував до дрібниць. Я завжди знала, що він особливий, але настільки.... Пан наче вміщав у собі з десяток різних і абсолютно багатогранних особистостей.
А ще він хворів. Іноді у нього бували зовсім погані дні. Він замикався у своїй кімнаті (ми спали в різних) та не виходив звідти дуже довго. Я хвилювалась. Пан навіть схуд. Час не стояв на місці. Мені дев'ятнадцять, йому — шістдесят дев'ять. Мені двадцять, йому — сімдесят. Мені двадцять один, йому — сімдесят один. Та як же зупинити цей клятий час?! Я би все віддала, усе би зробила, тільки би його не привласнювала собі нахабна Старість. Тільки би йому в потилицю не дихала жахлива Смерть.
Щодо батьків... Легенда така: я винаймаю квартиру із подругою, а щоб її оплачувати підробляю касиром у супермаркеті. Подруга дуже сором'язлива, прям з реальною соціофобією, тож не треба нас навідувати, бо для неї це біль і стрес.  Досі проблем не було. Здається, мої батьки щасливі, що я від них так безболісно й успішно сепарувалась. Я приїжджаю до них на канікули декілька разів на рік і цього цілком достатньо.
Я бачу, як з кожним днем Пан лише смутнішає. Ми досі дуже багато часу проводимо разом. Власне, ми ходимо на побачення. У кінотеатри, на різні концерти, вистави. Навіть в картинні галереї, хоча там мені й не дуже подобається. Доволі нудно розгадувати, що той чи інший художник мав на увазі, створюючи свою неповторну мазню. Ми все ще разом, але розумом він буває від мене дуже далеко.
За три роки ми сварилися лише один раз.
Одного разу він мене запитав:
— Тобі зі мною не нудно?
— Ні.
— Тобі ще не набридла моя стареча печальна пика?
Заперечно хитаю головою.
— Ти знаєш стільки анекдотів і завжди такий оптимістично налаштований, що це швидше в мене печальна пика. Я от не знаю ким буду, коли виросту, — віджартовуюсь.
Після цих моїх слів він якось аж зів'яв у своєму сірому в'язаному светрі. У нього навіть обличчя посіріло.
— Що не так? Що ти хочеш мені сказати?
— Можеш знайти собі когось. 
Дивуюсь:
— Кого?
— Того, з ким можна спати. Того, кому не сто п'ятдесят років. 
Вибухаю:
— Та пішов ти!
Це був брудний секрет. За пару днів до цього я справді здуру переспала з одним чуваком, братом своєї одногрупниці. Що ж, цей спонтанний секс не приніс мені нічого, окрім глибокого почуття презирства до себе.
Пан наче все про мене знав. Наче бачив мене наскрізь.
Тієї ночі я вперше прийшла до нього. Нічого не кажучи, вляглася на вільну половину ліжка. Він не спав. Я про це знала. Від нього пахло милом. Я взяла його руку та поклала її собі між ноги.
Це не мало би бути порушенням якоїсь його умови. Напевно. 
Наступного дня Пан пішов кудись та довго не повертався. Мені подзвонили з лікарні. Його ушпиталили. Виявляється, по дорозі додому він втратив свідомість. Я помчала до нього. Він лежав під крапельницями.
Від страху у мене тремтіли коліна.
— Як ти?
— Кепсько.
— Не вмирай, будь ласка.
— На жаль не можу гарантувати.
— Чи є якийсь спосіб... продовжити твоє життя?
Таке риторично-безглузде питання, але в його очах наче щось загорілось. Поки що тьмяний, але такий обнадійливий вогник. 
— Ти можеш подарувати мені свою молодість.