Любов на смертному одрі

Частина перша. Початок.

— Ти ідіотка, — сказав би мені хтось, якби цей хтось у мене був. Рідня не в розрахунок.
З чого ж почати? Напевно з того, що коли я народилась, йому було не мало й не багато — рівно п'ятдесят років. Нормальний вік, але... із кожним днем цей дід старів, всихався, покривався пігментними плямами, у нього випадали зуби, білішало волосся, шкіра ставала обвислою, обличчя вкривалось мільйонами зморшок, тож коли я достатньо виросла для того, щоб кохатись та ще й при цьому не порушувати жодних норм суспільного закону, йому було не до моєї, так би мовити, любові. 
А ще я шанобливо називала його «Паном». Скільки себе пам'ятаю. 
Мені було одинадцять. Йому — шістдесят один.
Ми сиділи на лавці. Красиво кружляло осіннє листя. У нього померла дружина. У мене з'явилась сестра, себто у моїх батьків народилась ще одна дитина.  
Ми з ним були сусідами. Ми товаришували. Обговорювали новини, які показували по телевізору. Обговорювали новини, які траплялися у нашому під'їзді, районі і які не показували по телевізору. Погоду. Людей. Книжки.
 Життя та смерть. Це завжди було неочікувано цікаво.
— До мене приїжджають внуки. Пам'ятаєш, Лелю?
Я киваю. Ми з нею майже одного віку.
— Син, звісно, хвилюється за мене. Говорить, щоб я кидав свою нудну роботу. Не навантажував себе. Що думаєш про це?
Пан працював архіваріусом. Це типу бібліотекар, але зі своїми заморочками. Малою мені здавалось, що ці архіви така загадкова справа і що з них можна видобути знання про абсолютно все. Приміром, як повернути час назад? Або як швидко подорослішати, буквально, за один день? Коротше, мені здавалося, що Пан володіє неймовірними таємницями буття і рано чи пізно обов'язково ними поділиться.
Власне, так і сталося.
Мені вісімнадцять, пану — шістдесят вісім.  Він досі не кинув свою роботу. Я досі закохана в нього. Ми з Лелею, його внучкою, не спілкуємось вже три роки. Бачте, вона вважає мене притрушеною.
— Ти або свята або божевільна.
— Це чого?
— Якого біса ти стільки часу проводиш разом із моїм дідом? Так, він класний. Інтелігентний. Не маразматик, а ще від нього не тхне так, як від інших стариганів, але цього аж ніяк не достатньо для того, щоб із ним тусуватись. Я якось раніше не помічала цього, а зараз... Є в цьому щось ненормальне. Я розказала своїм батькам, знаєш. А твої? Твої знають?
Зрадниця. Сука.
— Знають про що? — я розсміялась їй тоді просто в обличчя.
Леля довго мовчала, а потім:
— Я спеціально гуглила. Якщо тебе приваблює мій дід, ну розумієш в якому сенсі, то це психічне захворювання.
Я вдруге розсміялась їй в обличчя. А який у мене був вибір? А вдома розплакалась. 
 Я закінчила школу. Батьки наполягали на тому, що мені неодмінно треба вступати у вуз, який знаходиться за бозна-скільки кілометрів звідси. Так далеко від дому. Так далеко від нього. Все йшло під три чорти.
І от настав той чорний день. Я натиснула кнопку дзвінка. Він відчинив двері. Я розплакалась, як остання дурепа. Ні, не так. У мене, напевно, сталась панічна атака. Мене підкосило, я впала, розпласталась на підлозі. Я вже знала, що це наша остання зустріч. Мені було тяжко видавити з себе навіть слово, не те, що сказати якесь повноцінне речення. Це був провал. Я скиглила, мов тварина, навіть не намагаючись витерти шмарклі і думала, що помираю. Мені не було соромно. Мені вже навіть не було страшно. Моя психіка не витримувала того факту, що моє сране життя, моя срана любов, загнали мене у таку тяжку депресію, що, здавалось, ще трохи і мене справді запруть у дурку так, як передбачала Леля.
Пан помре, може, років за десять і я також не дуже хотіла жити. А ще я втратила цноту зі своїм ровесником. Боже, яка я ідіотка.
Спершу Пан поміряв мені температуру. Потім тиск.
— Гм, всі показники в нормі.
Потім витер чистим рушником мої сльози.
Потім я піднялася. Вилізла на диван і скрутилася там клубочком. Ми мовчали. Дуже довго мовчали.
— У нас проблеми? — запитав він врешті.
Я згадала, що написала йому листа. Прощального. Так як голос досі не повернувся і я гадки не мала, коли він повернеться, то просто потягнулася до кишені. Віддала йому листа, а сама побрела додому. 
Мій хороший Пане,
не знаю, чим я це заслужила. Вашу дружбу. Вашу безкінечну доброту. Те, що Ви завжди були поруч, коли це було мені треба. Це дорогого вартує. Я знаю, що Леля щось Вам розповіла про мене. Можливо, те що я Вас кохаю. Так от, це правда. Я не знаю як це сталося. Я люблю Вас стільки, скільки себе пам'ятаю. Я не зустрічала у своєму житті кращої людини і вважаю, що більше не зустріну. Як же це несправедливо! У нас така колосальна різниця у віці. Не десять. Не двадцять. Навіть не тридцять років. Я знаю, що ми ніколи не будемо разом. Знаю так давно, що вже наче з цим і змирилась. Думала, що змирилась. Я помилялась. І мені дуже гірко, що я недооцінювала свої почуття до Вас. Ви така чудесна людина. Наче з іншого світу. І я люблю Вас, я не можу без Вас жити, але чомусь не можу більше й бачити. Вибачте, що зіпсувала цим зізнанням день, а, може, й весь наступний тиждень.
Ваша притрушена Сусідка
Минуло декілька днів і я також отримала листа. Він собі спокійнісінько лежав в поштовій скриньці вперемішку з неважливою макулатурою. А що, якби на нього натрапили мої рідні? Нащо Пан так ризикував?!
Моя гарненька Сусідко,
я просто розчавлений твоїм зізнанням. Я завжди піклувався про тебе, бо ти мені подобалась. Така безпосередня. Щира. Допитлива. Ми вперше зустрілись, коли тобі було шість, але, мабуть, ти цього не пам'ятаєш. Твоя родина переїхала сюди. Не знаю, нащо я це пишу. Господи, я не знаю. Я почуваю себе такою старою нікчемою. Приходь до мене о шостій. Поговоримо.
І що ви думаєте? Звісно, я не пішла. Я не пішла в той день і не з'явилась на наступний. А потім ми випадково зустрілися біля супермаркету. 
Через два дні я мала їхати на навчання. Пан виглядав так, наче по ньому проїхався потяг. Дуже погано. На всі свої роки. Я запропонувала допомогти йому піднести сумку, він раптово погодився.
— Щось тиск підскочив, — пояснив. — Старече життя таке одноманітне.
Верталися додому через парк. Ми часто тусили собі на людях й не мали жодних проблем. Всі думали, що ми дід і внучка.
— Ти мене здивувала.
Мовчу.
— І шокувала 
Мовчу.
— Все гірше, аніж я думав.
Мені начхати на його думки. Я просто хочу вижити. Нове самостійне життя. Навчання в великому місті. Я змусила себе повірити в те, що це дуже круто.
— Я хочу бути з тобою, але є умови.
Роблю декілька кроків. Мені це почулось. Привиділось. Слухові галюцинації.
— І перша. Про нас ніхто не повинен знати, — викрикує Пан мені в спину.
Повільно, наче в сповільненій зйомці, обертаюсь. Щось і людей навколо немає, хоча повинні би бути. Вечірня година. Пан всівся на лавку. Підходжу до нього. Також сідаю. Якщо це сон, а це стовідсотково сон, то мені дуже цікаво, що буде далі.
— Наступна умова, — продовжує. — Стосунки на відстані мене не влаштують. Ми маємо бути разом. В одному місці. В одному місті. Тому я, напевно, продам свою квартиру. Або здам в оренду. Ще не вирішив.
Резонно. Чекаю продовження.
— Тебе все влаштовує?
Киваю.
— Отже, наступне. Сексу у нас не буде. Лише суто платонічні стосунки. Потрібно пояснювати чому?
Я не знаю, тому знизую плечима. Пан сміється. Вперше за цей вечір.
— Мені сімдесят років. І я почуваюсь на всі свої сімдесят років. А моє тіло... воно вже мене не слухається, відмовляє...
Я затикаю вуха руками. Та він з мене просто глузує! З моїх почуттів! Як же я раніше не здогадалась?
Але Пан забирає мої руки, накриває їх своїми і шепоче:
— Я збираюсь зіпсувати тобі життя, тому благаю: дуже уважно мене послухай. Чи ти злякалась? 
Я не злякалась. Я просто ще не усвідомила свого щастя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше