Частина 42

Серпневе сонце вже втрачало свою полуденну жорстокість, залишаючи на асфальті довгі золоті тіні, коли Юля підійшла до улюбленої лавки в парку. За руку вона тримала молодшу сестру. На відміну від інших днів, сьогодні малеча поводилася напрочуд спокійно - мовчки примостилася поруч на лавці, дістала з кишені пачку кольорової гумки і зосереджено почала плести собі браслет, нікому не заважаючи і не випрошуючи ні морозива, ні кукурудзи.

Подруги вже чекали.

Ілона сиділа на спинці лавки, виставивши напоказ ідеальний педикюр у відкритих босоніжках і обмахуючись якимсь глянцевим журналом. Поруч примостилися дві Іри. Вони були справжніми красунями, кожна у своєму стилі, і перехожі хлопці обов’язково пригальмовували кроки, проходячи повз їхню компанію.

- А ось і наша курортниця! - вереснула Іра, першою помітивши Юлю.

Дівчата кинулися обійматися настільки галасливо, що навіть кілька перехожих обернулися. Коли привітання врешті вщухли і Юля сіла поряд, Ілона одразу примружилася, підозріло й зацікавлено оглядаючи її засмагле обличчя.

- Ну все, викладавай. Як справи? Які новини? Як Ігор?

Юля опустила очі, відчуваючи, як щоки заливає гарячий рум’янець. Вона підтягла ближче сумку, кудись дивлячись убік, і зітхнула так глибоко, ніби збиралася з духом перед стрибком у холодну воду.

- Та як... - почала вона тихо, так, щоб молодша сестра, яка була повністю занурена у свої гумки, точно нічого не почула. - Я тепер взагалі не розумію, як тут у місті жити. Мені здається, я там залишила половину серця. Я б так хотіла вмовити батьків відпустити мене туди ще хоч на пару днів до вересня... Я вже так за ним скучила, що просто сил немає.

Подруги перезирнулися.

- Ого, у нас тут серйозні почуття, - присвиснула білява Іра, підперши рукою підборіддя. - А ми ж думали, так, курортний роман на один місяць.

Розмова природно перекинулася на те, про що дівчата могли говорити годинами. Хто з ким гуляв цього літа, хто кому написав листа, і найголовніше - хто вже по-справжньому цілувався. Ілона авторитетно заявила, що з поцілунками поспішати не варто, Іра загадково посміхнулася, а білява Іра зізналася, що це «страшенно лоскотно і зовсім не так, як у кіно».

Вони дивилися на Юлю з очікуванням - знаючи її домашню, трохи закриту і правильну натуру, всі були певні, що вона зараз почервоніє, опустить очі й скаже щось про «ми просто трималися за руки».

Але Юля раптом замовкла. Потім підняла погляд на подруг, відчуваючи, як усередині все чомусь різко стискається від напруги і водночас від полегшення.

- Поцілунок був, - сказала вона тихо, але твердо.

На секунду біля фонтану ніби вимкнули звук. Ілона застигла з журналом у руці. Одна Іра відкрила рот і так і залишила його відкритим. Білява Іра різко подалася вперед.

- Що... прямо зовсім? - першою відірглася від шоку Ілона, і в її голосі дзвеніло щире, нічим не прикрите здивування. - Ти?! Наша скромниця Юлька, яка завжди приходила додому до дев'ятої вечора і боялася маминого гніву?

- Ти серйозно? - видихнула білява Іра, а друга Іра аж заплескала в долоні від захвату.

- Серйозно, - Юля ледь помітно усміхнулася, відчуваючи, як гаряча хвиля задоволення і гордості розливається всередині. Тепер вона знала те, чого вони ще не знали. Вона більше не була просто тихою дівчиною з гарними оцінками. Літо змінило її назавжди, і цього в неї вже ніхто не міг забрати.

Того ж вечора, коли Юля повернулася додому, квартира зустріла її якимось дивним, напруженим затишшям. Молодша сестра одразу пішла роздивлятися свої мушлі в іншу кімнату, а Юля, знімаючи в прихожій кросівки, відчула дивний холодок у грудях.

Вона штовхнула двері кімнати і завмерла на порозі.

Мама сиділа на її ліжку. У руках вона тримала той самий старий блокнот із потертою обкладинкою - її щоденник. Зошит був розгорнутий якраз на тій сторінці, де Юля детально, без купюр і цензури, описувала кожен свій день з Ігорем, кожну сварку біля клубу, і все те, у чому щойно так сміливо зізналася подругам у парку.

Серце в грудях провалилося кудись у прірву. Усі фарби ніби вицвіли за одну секунду.

- Мам... - прошепотіла Юля, і голос зовсім її зрадив.

Мама повільно підняла голову. На її обличчі не було злості чи крику - була лише важка, виснажлива втома і такий глибокий, безсила біль, від якого Юлі стало нічим дихати.

- Я просто хотіла покласти твої речі на полицю, коли ти розбирала сумку, - почала мама, і голос її звучав тихо, але від того здавався ще страшнішим. Вона не підвищувала тон. - Зошит випав із кишені. Я не збиралась читати, Юлю... чесно. Але перше ж слово, яке впало в очі... Скажи мені, це що таке?

Вона не опустила очі в сторінки, вона дивилася прямо на доньку, ніби намагаючись розгледити за цією дівчиною ту маленьку Юлю, яка ще вчора слухалася її в усьому.

- Ти не мала права читати моє особисте! - Юля відчула, як гарячі сльози образи, безсилля і дикої люті стрімко заливають обличчя. Голос зривався на крик, а ноги ледь тримали. - Це мій щоденник! Це моє! Як ти могла залізти в мої речі?!

- А як я мала дивитися на те, що моя п'ятнадцятирічна донька живе якимось абсолютно іншим, чужим для мене життям, про яке я дізнаюся з якихось папірців?! - мама теж піднялася з ліжка, і в її очах заблищали сльози. - Село, якісь хлопці, поцілунки... Юлю, тобі за тиждень до школи! Я думала, ти просто поїхала до бабусі на канікули, дихала свіжим повітрям!