Частина 41

Ранок прийшов теплий і сонячний, ніби зовсім не помічаючи, скільки всього сталося напередодні. Юля прокинулась раніше будильника, з важкою головою й відчуттям, ніби вчорашній вечір досі сидить десь у грудях, не даючи дихати повністю.

Світлана вже не спала, лежала на своєму ліжку, дивлячись у стелю.

- Ти як? - спитала вона тихо, побачивши, що Юля розплющила очі.

- Не знаю, - чесно відповіла Юля. - Голова важка. І соромно за вчора.

- За що соромно? За те, що плакала, чи за те, що сказала правду вголос?

Юля не встигла відповісти - знизу вже долинав голос тьоті Валі, що кликала на допомогу з курми.

Вони вийшли надвір, де ранкове сонце вже пригрівало, а кури розбіглись по подвір'ю, обурено кудкудакаючи, поки дівчата сипали їм зерно. Тьотя Валя, розвішуючи білизну неподалік, кинула на Юлю один короткий, уважний погляд - затримався на її трохи припухлих очах, - але нічого не спитала, тільки мовчки простягнула їй кошик з яйцями, щоб та занесла в хату.

- Вона все бачить, - прошепотіла Світлана, коли вони відійшли до колодязя. - Просто не питає. Це в неї така манера.

- Краще б спитала, - буркнула Юля, набираючи воду. - Хоч би привід був виговоритись комусь дорослому.

Вони закінчили з городом швидше, ніж зазвичай - поливали мовчки, кожна занурена у власні думки. Коли останнє відро спорожніло, Юля раптом випросталась, витерла руки об спідницю й подивилась на дорогу, що вела в бік центру села.

- Я піду, - сказала вона.

- Куди? - Світлана підняла брови.

- До Ігоря. Треба поговорити. Не миритись одразу, - швидко додала вона, побачивши вираз обличчя подруги, - а саме поговорити. Нормально, без крику.

- Хочеш, я з тобою?

- Ні, - Юля похитала головою, і в цьому «ні» була якась нова, ще незвична для неї впевненість. - Це моя розмова. Сама піду.

Світлана дивилась на неї секунду, а тоді кивнула, ніби визнаючи щось важливе, що щойно сталося з подругою.

- Іди, - сказала вона просто. - І не тікай знову на півдорозі, як учора.

Юля видихнула, поправила волосся, і пішла вуличкою в бік дому, де жив Ігор - той самий шлях, яким вона зазвичай ходила з завмиранням серця, тільки сьогодні серце калатало зовсім по-іншому: не від очікування зустрічі, а від рішучості нарешті довести розмову до кінця.

Ігор сидів на призьбі свого двору, лагодячи щось із сіткою для футбольних воріт, коли побачив Юлю на вуличці. Побачивши її, він відклав сітку вбік, підвівся, витираючи руки об штани - обережно, без звичної усмішки.

- Прийшла, - сказав він просто, ніби сам не був до кінця впевнений, чи варто радіти цьому.

- Прийшла, - повторила вона, зупиняючись за кілька кроків. - Треба поговорити. По-нормальному.

Він кивнув на лавку під грушею, і вони сіли - не поруч впритул, як звикли, а на невеликій відстані одне від одного, ніби ще не вирішили, чи можна вже бути так близько.

- Я не хочу знову сваритись, - почала Юля, дивлячись на свої руки. - Просто... вчора ми обоє наговорили зайвого. Я - про Олю. Ти - ну, теж.

- Я не мав права так реагувати на Вову, - тихо сказав Ігор. - Ти права була. Треба було спочатку розібратися.

- А я не мала порівнювати це з Олею, - Юля нарешті подивилась на нього. - Я знаю, чому ти побіг її захищати. Просто було боляче стояти там саму.

Ігор довго мовчав, дивлячись кудись у бік моря, яке ледь виднілось за дахами.

- Знаєш, що найгірше? - сказав він нарешті. - Не сама сварка. А те, як ти пішла, не озирнувшись. Ніби вирішила все сама, без мене.

- Я злякалась, - зізналась Юля. - Що якщо ми справді одне одному не довіряємо, то краще про це дізнатись одразу.

- І що, дізналась? - Ігор нарешті повернувся до неї, і в очах було щось середнє між тривогою й надією.

- Дізналась, що мені було гірше без тебе за ці кілька годин, ніж під час самої сварки, - тихо сказала Юля. - Це, мабуть, і є відповідь.

Він обережно взяв її за руку - не поспішаючи, ніби перевіряючи, чи вона дозволить.

- Тоді домовимось, - сказав він. - Наступного разу кричимо одразу одне одному в обличчя, а не тікаємо. Чесніше виходить.

Юля тихо засміялась, вперше за весь ранок, і саме в цю мить із боку долинув голос Світлани - далекий, схвильований, з ноткою, якої Юля раніше в ньому не чула:

- Юля! Юля, де ти? Твої приїхали!

Юля завмерла.

- Мої? - перепитала вона, ще не до кінця розуміючи.

- Мама з татом, - гукнула Світлана, вже ближче, захекана від бігу. - Обоє. Кажуть, забирають вас із Ірою додому. Сьогодні.

Ігор повільно відпустив її руку.

- Сьогодні, - повторив він, і в голосі не було запитання - тільки порожнеча людини, яка щойно почула щось, до чого не була готова.

Юля відчула, як усе всередині обвалюється - щойно налагоджений спокій, тепла долоня Ігоря в її руці, розмова, яку вони так і не встигли договорити до кінця, - все це раптом стиснулось до одного питання: скільки в неї залишилось часу.