Частина 40

Тиша тривала ще кілька секунд, аж поки знизу не почулися голоси - гучні, знайомі, зовсім не вчасні.

- Ну нарешті хтось окупував найкраще місце в селі, - пролунав голос Вови, і за мить з'явився він сам, а за ним Олег.

Ігор миттю відпустив Юлину руку, хоча вуха в нього все ще палали.

- Вово, - кинув він буденно, впізнавши. Вони з дитинства товклися по одних вулицях, разом ганяли м'яча за клубом, і «не вчасно» між ними давно стало чимось на кшталт постійного жарту.

- Ігорю, - так само буденно відповів Вова, сідаючи на траву без запрошення, ніби це було звично. - Довго тебе не було. Весілля затягнулось, чи просто не хотів вертатись до наших краєвидів?

- Скучив, значить, - Ігор кинув у нього шишкою, яка валялась поруч.

- Ще й як. Тут без тебе нудно, - Вова спіймав шишку й кинув назад. - Хоча, здається, дехто нудьгувати не встиг.

Він глянув на Юлю - не зло, але з тим особливим прищуром, який буває у людини, що знає більше, ніж каже.

- Що це означає? - обережно спитала Юля, відчуваючи, як усередині щось напружилось.

- Та нічого, - Вова знизав плечима, крутячи в пальцях травинку. - Просто дивно, що на тому пагорбі, де ми з тобою... - він на секунду затнувся, ніби сам вирішував, чи варто це казати вголос при Ігорі, - ...ну, гуляли, тепер ти сидиш з іншим.

Ігор повільно повернув голову до Юлі, і в його погляді майнуло щось - не ревнощі, скоріше запитання.

- Гуляли? - перепитав він рівним голосом.

Юля відчула, як щоки спалахують, і зрозуміла: далі мовчати - гірше, ніж сказати правду самій.

- Ігоре, це було ще до тебе. Точніше, поки тебе не було в селі, - сказала вона твердо, дивлячись йому в очі, а не ховаючись. – Ми з магазину йшли. Один раз. І я не встигла тобі розказати, бо не було нагоди, а не тому що ховала.

Вова, побачивши, що бесіда набирає серйозності, якої він не планував, підняв руки.

- Слухай, я не для того це сказав, щоб тебе засвітити, - звернувся він до Юлі, а тоді до Ігоря, вже без грайливості в голосі. - Просто по-дурному пожартував. Забудь.

Ігор мовчав кілька секунд, дивлячись то на Вову, якого знав усе життя, то на Юлю.

- Ти могла сказати сама, - тихо промовив він нарешті, і в голосі не було звинувачення, тільки якась дитяча образа. - Не через Вову дізнаватись.

- Я знаю, - Юля не відводила погляду. - Мала сказати раніше. Просто боялась, що це щось зіпсує, хоча насправді нічого не було - один момент, і все.

Сергій, який до того мовчки спостерігав, штовхнув Вову ліктем.

- Ти завжди вмієш вибрати момент, - пробурмотів він.

- Це мій талант, - так само тихо відповів Вова, і в його голосі проскочило щось схоже на жаль - можливо, він і сам не очікував, що жарт вийде таким гострим.

Ігор довго дивився на море, обмірковуючи щось, тоді видихнув і повернувся до Юлі.

- Гаразд, - сказав він просто. - Один момент коли мене не було. Мене це не змінює. Але наступного разу - кажи сама. Мені байдуже що, аби не через когось третього.

Юля кивнула, відчуваючи полегшення й водночас сором, що довелось дійти до цього саме так.

Вова, ніби намагаючись загладити незручність, підвівся й простягнув руку Ігорю - тепер уже без жартів.

- Без образ?

- Без образ, - Ігор потиснув її, хоч у погляді ще залишалась тінь чогось нез'ясованого. - Але наступного разу, як щось знатимеш про неї, кажи мені прямо, а не натяками при всіх.

- Домовились, - кивнув Вова і, трохи ніяковіючи вперше за весь вечір, відступив до Сергія й Олега, залишаючи Ігоря й Юлю знову наодинці - тепер уже з тишею іншого сорту, не такою легкою, як хвилину тому, але чеснішою.

Він відступив до Сергія й Олега, а тиша, що лишилась між Юлею й Ігорем, тепер була важчою - і Юля, замість того щоб проковтнути сором мовчки, раптом відчула, як усередині щось скипає.

- До речі, - сказала вона, і голос її прозвучав різкіше, ніж вона планувала, - раз ми вже чесно все згадуємо. А ти мені будеш пояснювати, чому кинувся захищати Олю просто в мене на очах, коли я ще стояла поруч і все бачила?

Ігор різко повернув голову.

- Це зовсім інше.

- Чому інше? - Юля підвелась з каменя, вже не сидячи спокійно поруч. - Я стояла за два кроки, а ти побіг втішати її, тримав за плече, щось шепотів - і навіть не глянув у мій бік, поки я не пішла сама.

- Бо вона плакала, а хлопці з сусіднього села її обступили! Що я мав робити, дивитись?

- Міг би хоч сказати мені щось спочатку. Хоч слово. А не лишати мене стояти, як дурепу, поки ти бігав за нею через весь клуб!

- Я не бігав за нею, я її рятував!

- Ой, рятував, - Юля скривилась, і в голосі забриніла образа, яку вона тримала в собі, певно, довше, ніж сама усвідомлювала. - А коли Вова мене сам поцілував, поки тебе не було в селі, це, значить, я винна. А коли ти при мені обіймаєш іншу - це «рятував». Зручно виходить.