Частина 39

Робота по господарству того вечора здавалася нескінченною. Юля годувала курей, розсипаючи зерно повільніше, ніж треба, тільки щоб не думати про годинник, а Світлана тим часом поливала грядки, раз у раз поглядаючи на сестру з ледь стримуваною усмішкою.

- Ти вже вчетверте наливаєш курям воду, - зауважила тьотя Валя, проходячи повз із оберемком білизни. - Вони потонуть скоро, а не нап'ються.

- Просто спека, - пробурмотіла Юля, хапаючи відро й швидко відходячи вбік, поки тьотя Валя не встигла роздивитися її обличчя.

Коли нарешті все було зроблено - і двір прибраний, і білизна розвішана, і бабуся Катя нагодувала усіх вечерею - Світлана витерла руки об фартух і глянула на годинник.

- Пів на дев'яту. Якщо зараз не підемо, спізнимося.

Тьотя Валя, побачивши, як дівчата збираються, тільки махнула рукою:

- Тільки щоб до одинадцятої, чуєте? І Світлано, щоб ти за нею наглядала.

- Наглядатиму, наглядатиму, - Світлана вже тягнула Юлю за руку до хвіртки, ледь стримуючи сміх. - Хоча, здається, це вона зараз кудись мене веде, а не навпаки.

Надворі вже стемніло, степ дихав нічною прохолодою, пахло полином і теплим пилом ґрунтової дороги. Десь далеко цвіркотіли цвіркуни, і небо над головою поступово наповнювалося зірками.

- Хвилюєшся? - тихо запитала Світлана, коли вони вже підіймалися на пагорб до пам'ятника.

- Трохи, - зізналась Юля, поправляючи волосся вкотре за вечір. - А раптом він не прийде?

- Прийде, - впевнено відповіла Світлана. - Він же на пляжі на тебе дивився так, ніби ти єдина людина на всьому узбережжі. Такі не запізнюються.

Вони піднялись на вершину пагорба, де темнів силует старого пам'ятника, а звідти, як і завжди, відкривався краєвид на море - зараз чорне, з довгою мерехтливою доріжкою місячного світла на воді.

Ігор вже був там і не один, з Сергієм. Вони сиділи на кам'яному постаменті пам'ятника й про щось тихо перемовлялися. Побачивши їх, Ігор одразу підвівся, а Сергій привітно махнув рукою.

- А ми вже думали, ви передумали, - сказав Сергій замість привітання, штовхнувши Ігоря ліктем.

- Мамо мало курей не потопила, поки нас відпускала, - весело відповіла Світлана, сідаючи на траву неподалік.

Ігор нічого не сказав - тільки підійшов до Юлі, і в темряві вона не одразу помітила, що в руках у нього щось є. Лише коли він простягнув їй невеликий букетик, зібраний, здається, нашвидкуруч просто з клумби біля хати - кілька чорнобривців і гілочка м'яти, - вона зрозуміла.

- Це... мені? - розгублено запитала вона, беручи квіти.

- А кому ж ще, - тихо усміхнувся Ігор. - Вибач, у нас на клумбі не троянди ростуть.

- Це найкращі квіти, які мені дарували, - щиро сказала Юля, підносячи букет до обличчя й вдихаючи запах м'яти.

Ігор, трохи ніяковіючи, дістав з кишені шоколадку - просту, з найближчої сільської крамниці, вже трохи пом'яту від того, що лежала в кишені.

- І ще ось. Не найвишуканіший подарунок, але...

- Ігоре, - засміялась Юля, - це ідеально.

Позаду них Сергій щось голосно розповідав Світлані про рибу, яку сьогодні впіймав «ось такенну», розводячи руками значно ширше, ніж, певно, було насправді, а Світлана слухала з увічливою, але не надто зацікавленою усмішкою, час від часу поглядаючи на Юлю з Ігорем.

- Ходімо трохи далі, - тихо запропонував Ігор, кивнувши в бік краю пагорба, звідки було видно море. - Хай там... наговоряться про рибу.

- Ну а потім, значить, тягну я цю щуку, а вона як смикне - мало вудку з рук не вирвала, - з захватом продовжував Сергій, розмахуючи руками так, ніби заново переживав ту мить.

- Угу, - кивнула Світлана, дивлячись кудись повз нього, туди, де Ігор із Юлею вже відходили до краю пагорба.

- А тоді я думаю - все, зараз обірветься, - не помічаючи її неуважності, вів далі Сергій. - Але ні, витримала! А все тому, що я те місце під вербою знаю як свої п'ять пальців - там завжди щось велике стоїть.

- Це просто неймовірно, Сергію, - рівним голосом промовила Світлана, і в цих словах прозвучало стільки нещирого захоплення, що якби він хоч трохи прислухався, то одразу б усе зрозумів.

Але Сергій, здається, був надто захоплений власною розповіддю.

- А знаєш, що найцікавіше? - він присунувся ближче, зовсім не в тому сенсі, на який могла б сподіватися Світлана, а просто щоб зручніше розповідати. - Батько потім сказав, що то, може, й сом був, а не щука. А сом там теж водиться, я ще торік одного біля старого містка бачив, отакенного.

- Уявляю, - зітхнула Світлана, зриваючи травинку й крутячи її в пальцях.

Запала коротка пауза - Сергій, здається, нарешті вичерпав тему риболовлі, і на мить Світлана відчула надію, що розмова зверне кудись в інший бік.

- А ти взагалі любиш рибалити, чи тобі це все одно нецікаво? - раптом запитав він, глянувши на неї трохи уважніше.

- Мені більше цікаво, хто зі мною поруч сидить, а не хто в річці плаває, - випалила Світлана, і сама одразу пожалкувала - надто прямо вийшло.