Частина 38

Юля трохи задихано відступила на крок, намагаючись сховати збентеження під удаваною суворістю, але втримати серйозний вираз обличчя було вище її сил:

- Ти завжди так радикально вирішуєш питання? - видихнула вона, здивована власним сміливим тоном, і поправила пасмо рудого волосся, яке вітер вічно намагався закинути їй в очі. Ігор упевнено усміхнувся, зробивши ще один крок ближче, так, що тепер вона відчувала від нього запах розігрітого на сонці моря і м'яти.

- Тільки тоді, коли справа варта того, щоб за неї боротися, - відповів він уже тихіше, і веселі іскорки в його очах раптом кудись зникли, поступішись місцем чомусь такому серйозному й глибокому, від чого у Юлі знову перехопило дихання.

Він провів долонею по повітрю поруч із її щокою, але не торкнувся, даючи їй час відступити, якщо злякається. Проте Юля не ворухнулася. Вона лише затамувала подих, дивлячись, як за його спиною розбиваються солоні білі хвилі, а весь світ навколо ніби звузився до цього вузького піщаного клаптика за скелею.

- Я вчора... - Ігор завагався, підбираючи слова, і вперше за весь час вигляд у нього був майже зніяковілим. - Я знав, що ти втечеш. Тобто, я не хотів, щоб так вийшло з Олей. Вона почала істерику на рівному місці, а мені просто треба було швидко прибрати її з очей, щоб не псувати нікому вечір. Мені й на думку не спадало, що ти сприймеш це... ну, так.

- Я нічого такого не сприймала, - спробувала сперечатися Юля, хоча голос її зрадницьки тремтів. - Мені взагалі байдуже, кого ти там куди проводжаєш.

- Серйозно? - Ігор лукаво примружився, зробивши ще пів кроку, так що між ними майже не залишилося простору. — А чому тоді в тебе вчора в очах читалося таке розстрільне рішення, ніби я щонайменше державну зраду скоїв?

Юля відчула, як щоки заливає гарячий рум'янець. Сперечатися далі було марно - він і сам усе чудово бачив.

- Ти міг би й просто сказати мені все це вчора, а не змушувати Світлану працювати бюро добрих послуг, - буркнула вона, опускаючи погляд на його засмагле плече, де блищали дрібні краплі морської води.

- Світлана чудово впоралася з роллю дипломата, - усміхнувся він, а потім його пальці несподівано м'яко торкнулися її підборіддя, піднімаючи обличчя вгору. - Але наступного разу я говоритиму тільки сам. Домовилися?

Юля ледь кивнула, відчуваючи, як під його пальцями шкіра горить від хвилювання. Десь там, за скелею, все ще гукали їхні друзі, шумів прибій і кричали чайки, але тут, у їхньому маленькому сховищі від усього світу, існували тільки вони двоє, спекотне південне сонце і довге літо, яке здавалося тепер нескінченно прекрасним.

Юля обережно, майже несміливо відступила на півкроку назад - не через те, що не хотіла бути так близько, а тому що ще хвилина такої тиші, і вона б точно забула, як дихати.

- Гей, - тихо покликав Ігор, вловивши цей рух, і в його голосі почулась легка усмішка. - Я тебе не з'їм.

- Я знаю, - швидко відповіла Юля, поправляючи волосся, хоч воно й так лежало рівно - просто треба було чимось зайняти руки. - Просто... тут якось надто тихо стало.

Ігор розсміявся - легко, по-справжньому, і напруга між ними миттю розтанула, як ранкова роса на сонці.

- Тиша - це добре, - сказав він, підводячись і простягаючи їй руку, щоб допомогти встати. - Значить, ніхто не підслуховує.

Юля вклала свою долоню в його, і коли він потягнув її на ноги, вона мало не втратила рівновагу на теплому піску - він встиг підхопити її за талію, засміявшись ще голосніше.

- Обережно, а то знову доведеться тебе рятувати.

- Може, я вже досить нарятувалась на сьогодні, - вона відступила, обтрушуючи пісок із сукні, яку так і тримала напівзнятою на плечах, відчуваючи, як щоки досі горять.

Здалеку, з-за скелі, долинув черговий вибух реготу - хтось із хлопців, здається, влаштував змагання, хто далі закине камінь у море, і судячи з криків, програш там сприймали особливо болісно.

- Пропоную повернутись, поки вони там без нас усе море не розкидали камінням, - Ігор кивнув у той бік, знову беручи її за руку, ніби це було найприроднішим на світі.

- А Світлана мене вб'є, якщо я так і не засмагну сьогодні, - зітхнула Юля, дозволяючи йому вести себе назад вздовж берега.

Вони обійшли скелясту гряду, і перед ними знову відкрилася галаслива компанія: хлопці й досі кидали камінці, хтось уже встиг зайти по коліна у воду й обливав інших, а Світлана незворушно сиділа на підстилці, підставивши обличчя сонцю, ніби довкола нічого особливого не відбувалося.

- О, живі! - гукнув один із хлопців, помітивши їх першим, і присвиснув. - А ми вже думали, викуп готувати.

- Сергій, ще слово - і наступним викрадуть тебе, - незворушно відповів Ігор, і компанія знову вибухнула сміхом.

Світлана підвела голову, і, побачивши обличчя Юлі - розчервоніле, з якимось особливим блиском в очах - ледь помітно посміхнулась і багатозначно підняла брову, ніби питаючи без слів: «Ну як?»

Юля у відповідь тільки закотила очі й швидко сіла поруч на підстилку, сподіваючись, що засмага приховає рум'янець, який і не думав сходити з обличчя.

Юля вмостилась на підстилці, підібгавши коліна, і краєм ока спостерігала, як Ігор приєднався до хлопців, що досі сперечались через камінці. Він скинув футболку одним рухом, і кинув її просто на пісок біля ніг Сергія, який щось буркнув і показово відсунувся, ніби це було нестерпне зухвальство.