Частина 37

Юля не почула, як рипнула хвіртка, вона все ще сиділа, притиснувши зошит до грудей, коли рівно об одинадцятій у кімнату тихо прослизнула Світлана. Вона старанно намагалась не шуміти, обережно причинивши двері, але, побачивши Юлю, що сидить у темряві без світла, застигла на порозі.

- Ти ще не спиш... - тихо сказала вона, а тоді, придивившись уважніше, помітила зіжмаканий зошит і мокрі сліди на щоках подруги. Голос її одразу змінився, став м'якшим. - Ой, Юльк...

Вона нечутно причинила за собою двері й підійшла, сідаючи просто на підлогу біля стільця, як робила завжди, коли треба було поговорити пошепки, щоб не розбудити тітку Валю за стіною.

- Я прийшла рівно як обіцяла, до секунди, - сказала Світлана, намагаючись пожартувати, хоч голос у неї був сумний. - Мати б пишалася. Шкода тільки, що ти цього не бачиш.

Юля мовчки витерла обличчя рукавом, шморгнула носом і нарешті озвалась, хрипко й тихо:

- Він пішов з нею, Свєт. Просто... взяв і пішов. Ніби мене там і не було.

- Він пішов рятувати істеричку, яка влаштувала виставу на пів села, - рішуче заперечила Світлана, присуваючись ближче й беручи подругу за руку. - Це не одне й те саме, чуєш? Якби йому було байдуже до тебе, він взагалі не підійшов би до тебе першим при всіх. Не потягнув би на танцпол. Не сказав би тобі того, що сказав.

- А те, що він побіг її втішати, ти як поясниш? - гірко перепитала Юля, і в голосі забриніли нові сльози.

Світлана на мить замовкла, підбираючи слова.

- Поясню тим, що Ігор - з тих хлопців, які не можуть спокійно дивитись, як хтось плаче, навіть якщо ця «хтось» - стерво з міста, - сказала вона нарешті. - Це, до речі, і в тобі йому подобається, ідіотко. Те, що ти не бігаєш за ним, не влаштовуєш істерик, не чіпляєшся. Ти ж бачила його очі, коли ти отак Олі відповіла? Він на тебе дивився, як... - Світлана пошукала слово, - як на щось, чого раніше в житті не бачив.

Юля мовчки дивилась у темне вікно, де ледь виднілися обриси сусіднього паркану, і на якусь мить дозволила собі повірити подрузі.

- А що як завтра він знову піде проводжати її додому? - тихо спитала вона. - Що як це весь час так буде?

- Тоді завтра і будемо думати, що робити, - просто відповіла Світлана, стискаючи її руку міцніше. - А сьогодні ти йдеш спати, бо в тебе очі як у зомбі, і якщо мати тебе такою застане вранці, вона точно ніякої дискотеки більше не дозволить, скільки не проси.

Юля через силу, невесело, але все ж усміхнулась - і від цього крихітного, майже автоматичного жесту стало трохи легше, ніби тіло саме нагадало їй, що завтра теж буде день.

Вона акуратно сховала зошит під подушку, як робила завжди, і мовчки лягла поруч зі Світланою на своє ліжко. Довго ще лежала, дивлячись у стелю й прислухаючись до цвіркунів за вікном, поки виснаження нарешті не перемогло біль, і вона не провалилася в важкий, беззвучний сон.

Юля різко підняла голову з подушки, миттю проганяючи залишки сну - Світлана, вже сидячи на своєму ліжку в світлі раннього ранку, продовжувала розповідь пошепки, хоч тітка Валя й так уже гриміла каструлями на кухні.

- Слухай -  Світлана штовхнула її коліном. - Оля там не просто так ревіла. Вона тим хлопцям із сусіднього села таке ляпнула - мовляв, тут одні колгоспники, соромно навіть постояти поруч, - що ті аж очманіли. Хтось із них їй тоді пиво на футболку і вилив, ото вона й заревіла на всю вулицю, а решта вже нафантазували, що її «місцева компанія зачепила».

- То Ігор... - Юля затамувала подих.

- А Ігор просто провів її до зупинки, дочекався разом із нею тих двох її подружок-міських, посадив усіх на маршрутку і повернувся, - Світлана знизала плечима так, ніби це було найочевидніше на світі. - Прийшов назад до клубу хвилин через двадцять, шукав тебе очима по всій залі. А тебе вже й слід прохолов, ти ж додому втекла.

Юля мовчки дивилась на подругу, не наважуючись повірити почутому.

- Він і мене питав, де ти, - вела далі Світлана, вже трохи тихіше. - Я сказала, що ти пішла. Він так... засмутився, чесно. Просив передати тобі одну річ.

- Яку? - Юля аж підвелась на ліжку.

- Що завтра вдень чекатиме тебе на березі, - Світлана нарешті всміхнулась, дивлячись, як обличчя подруги на очах змінюється, ніби хмари розходяться після грози. - Сказав дослівно: «Передай, що я буду там після обіду ії чекати.»

Юля відкинулась назад на подушку, і в грудях знову защеміло - але тепер зовсім по-іншому, легко й солодко, наче вчорашній камінь раптом розтанув без сліду.

- Свєт, а чого ти мовчала весь вечір! - вона схопила подушку і легенько стукнула нею подругу. - Я тут сьоме коло пекла проходила, а ти спокійно спала!

- Чесно, хотіла подивитись, як довго ти ще будеш вважати себе найнещаснішою дівчиною села, поки я тобі все не розкажу - розсміялась Світлана, відбиваючись від подушки.

Юля притисла подушку до грудей, дивлячись у стелю, а на губах у неї сама собою розпливалась усмішка, яку вона навіть не намагалась стримати.

- На березі, - прошепотіла вона сама до себе, наче пробуючи ці слова на смак. - Сьогодні. На березі.

Юля ще хвилину лежала, притискаючи подушку до грудей і повторюючи подумки ці два слова, коли з кухні долинув голос тітки Валі: