Частина 33

Олег ще мить дивився на Вову з Юлею, а тоді раптом підвівся, струсивши з колін траву.

- Ходімо, покажу дещо, - сказав він Світлані, простягаючи руку, щоб допомогти їй встати.

- Куди це?

- Тут, за пам'ятником, є місце - видно маяк, якщо стати рівно. Мені дід показував.

Світлана завагалась, глянула на Юлю з Вовою - ті сиділи, зайняті своєю розмовою, наче й не помічали нічого довкола.

- А чого зараз?

- А чого не зараз? - Олег знизав плечима, але в очах у нього промайнуло щось хитре. - Чи тобі краще тут сидіти й слухати, як вони одне одному в очі заглядають?

Світлана прикусила губу, стримуючи усмішку, і нарешті подала йому руку.

- Ой, ти хитрий, - прошепотіла вона, вже коли вони відійшли на кілька кроків.

- Я не хитрий, - Олег вдав ображеного. - Я просто добрий друг.

- Добрий друг Вови чи взагалі добрий?

- А хіба не можна бути обома? - він усміхнувся й потягнув її далі, за виступ каменя, звідки й справді відкривався краєвид на маяк - маленька біла цятка вдалині, вже засвічена проти сутінок.

Позаду, біля самого пам'ятника, Вова провів їх поглядом, доки не переконався, що вони справді відійшли достатньо далеко. А тоді знову повернувся до Юлі - тепер уже ніхто не заважав.

- Нарешті, - сказав він тихо, ніби сам собі.

- Що нарешті? - не зрозуміла Юля.

- Та нічого, - він швидко похитав головою, але не встиг сховати усмішку. - Просто... тихіше стало.

Вова кинув травинку, яку весь час крутив у пальцях, і вперше за вечір здавався не таким упевненим у собі, як завжди.

- Юль, - почав він, і голос трохи зірвався, - можна щось запитаю? Тільки не смійся.

- Не буду сміятись, - вона стенула плечима, хоч насторожилась.

- Той поцілунок. На горбі. Ти про нього взагалі... думала потім?

Юля відчула, як щоки почервоніли, і подякувала темряві, що це не так помітно.

- Думала, - тихо сказала вона. - Але я не знаю, що з цим робити.

- А треба щось робити? - він подався трохи вперед. - Може, просто... є, як є?

- Вово, - вона зітхнула, підбираючи слова обережно, - ти мені подобаєшся. Правда. Але...

- Але Ігор, - закінчив він за неї, і в голосі вже не було образи, тільки втома. - Я знаю.

Вона мовчала, бо заперечувати не могла.

- Я закохана в Ігоря, Вово, - сказала вона нарешті, тихо, але твердо. - Тому якщо хочеш - можеш іти. Я не ображусь.

Він завмер на мить, ніби й справді збирався встати. Але потім тільки видихнув, криво посміхнувся й лишився сидіти.

- А з чого ти взяла, що я хочу йти? - сказав він, і в голосі майнула та звична бравада, за якою він завжди ховався, коли ставало незручно.

- Я думала, після такого...

- Після такого нічого, - перебив він і раптом ліг на спину, закинувши руки за голову, дивлячись у небо. - Дивись, скільки зірок.

Юля розгублено подивилась на нього - така різка зміна теми її навіть трохи спантеличила. Вова зірвав травинку, встромив собі в рот і продовжував лежати, ніби щойно й не було тієї важкої розмови.

- Он там, бачиш, Чумацький Шлях, - сказав він, показуючи пальцем угору. - Дід казав, у ясну ніч його аж світлим смугою видно. Сьогодні якраз така ніч.

Юля повагалась, а тоді теж підвела очі до неба - і справді, зірок було так багато, що аж дух перехоплювало.

- А я он там бачу Велику Ведмедицю, - сказала вона, показуючи на ківш із семи яскравих зірок. - Мене мама навчила знаходити. А поряд, трохи далі, має бути Мала.

- Де? - Вова примружився, вдивляючись у небо.

- Отам. Бачиш дві крайні зірки ковша Великої - проведи від них лінію вгору, і впрешся якраз у кінчик ручки Малої.

- Не бачу нічого, - чесно зізнався він, все ще лежачи.

Юля засміялась, вперше за весь вечір по-справжньому, без напруги.

- Бо ти криво дивишся, - виправилась вона.

- А ти ляж, - раптом сказав Вова, скосивши на неї око. - Звідси краще видно. Чесно.

Юля завагалась. Дивно було лягати поряд, у темряві, коли зовсім поруч лежить хлопець, який щойно фактично зізнався їй у почуттях. Вона озирнулась туди, де зникли Олег зі Світланою, - нікого не було видно, тільки темні силуети.

- Я... не знаю, - пробурмотіла вона, обіймаючи коліна ще міцніше.

- Та я ж не кусаюсь, - Вова скосив на неї око, і в темряві важко було зрозуміти, серйозний він чи знову жартує. - Просто лежатимемо і дивитимемось на зірки. Нічого такого.

Юля ще раз зважила все подумки - і врешті, повільно, ніби ще сумніваючись, опустилась на траву поряд із ним, залишивши між ними чималу відстань. Трава була прохолодна й трохи колюча крізь тонку тканину сукні.

- Ну от, - сказав Вова задоволено, не рухаючись. - Тепер знайди свою Малу Ведмедицю.