Частина 32

Тьотя Валя обвела поглядом усю компанію, що вже влаштувалася на розстеленому простирадлі, і зітхнула, підіймаючись на ноги.

- Ну добре, хочеш додому - збираймося, - повторила вона, струшуючи пісок із поділу сукні. - Тільки от що я тобі скажу, Юлько.

Вона присіла навпочіпки поруч, так що їхні очі опинилися на одному рівні, і голос її раптом втратив звичну грайливу єхидність, ставши тихішим, майже змовницьким.

- Тікати від хлопця, який тобі подобається, - це, звісно, право кожної жінки. Але подумай сама: якщо ти зараз побіжиш додому ховатися під ковдру, синця це не прибере, а от Ігор, якщо він взагалі сьогодні тут з'явиться, побачить тільки порожнє місце. І що він подумає? Що тобі байдуже. А тобі ж не байдуже, правда?

Юля мовчала, вчепившись пальцями в краї рушника, і дивилася кудись убік, туди, де на гальці вже розташувалася галаслива компанія хлопців. Ігоря серед них не було.

- Тьотю Валь, я просто не хочу, щоб він мене такою бачив, - нарешті прошепотіла вона, торкаючись пальцями теплого ще, хоч уже й пожовклого синця під оком. - Страшною.

- Дурниці кажеш, - тьотя Валя рішуче хитнула головою і, не питаючи дозволу, поправила Юлі капелюха, насуваючи його трохи більше на чоло. - Жоден нормальний хлопець не побіжить від дівчини через синець. А якщо побіжить - то туди йому й дорога, значить, не вартий він твоїх сліз. Справжній - подивиться в очі, а не на щоку.

Світлана, яка досі мовчки слухала, підсунулася ще ближче й обняла подругу за плечі.

- Мама правду каже, - додала вона тихо. - До того ж, я щось не бачу тут Ігоря серед тих, хто прийшов. Може, він взагалі сьогодні не з'явиться, і ти дарма панікуєш.

Ця фраза, хоч і мала заспокоїти, кольнула Юлю ще дужче - тільки з іншого боку. Не з'явиться. Знову.

Вона зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе, і подивилася на тьотю Валю.

- Добре, - тихо сказала вона. - Залишуся. Тільки капелюха знімати не буду.

- От і молодець, - тьотя Валя задоволено поплескала її по коліну і підвелася, повертаючись до термоса з компотом. - А капелюха хоч до кінця літа не знімай, мені байдуже, аби настрій у тебе був.

Пляж поступово почав спорожніти - сонце вже хилилося ближче до вечора, і тьотя Валя, зібравши рештки пиріжків та порожній термос, скомандувала збори додому. Юля мовчки допомогла згорнути простирадло, кинула останній погляд на стежку, де так ніхто й не з'явився, і залізла в машину разом з усіма, тамуючи в грудях важке, тягуче розчарування.

Удома їх уже чекала бабуся Катя - на плиті парувала каструля, а на столі парувала миска свіжозліплених вареників з картоплею, щедро политих смаженою цибулею.

- Ну от, зголодніли мої купальники, - усміхнулася бабуся, розставляючи тарілки. - Сідайте швидше, поки гарячі.

Вечеря пройшла швидко й майже мовчки - усі втомилися за день, і навіть Андрій, який зазвичай не міг всидіти спокійно, сьогодні їв мовчки, ледь не засинаючи над тарілкою. Юля з'їла кілька вареників без особливого апетиту, думками перебуваючи десь далеко, на порожній стежці над пляжем.

Коли вечеря закінчилась, дівчата швидко прибрали зі столу, помили посуд і розійшлися по своїх справах. Юля, скориставшись хвилиною самотності, прослизнула до кімнати, де на стіні висіло старе, трохи потьмяніле дзеркало в дерев'яній рамі, і уважно оглянула своє відображення.

Обличчя вже не було таким набряклим, як зранку - щока набула майже звичайних обрисів. Але біля ока, там, де ще вчора квітнув яскраво-фіолетовий синець, тепер розпливлася жовтувато-зеленувата пляма, схожа на невдалий мазок акварелі - негарна, помітна, але вже не така страшна, як напередодні.

Світлана зазирнула в кімнату слідом за нею й теж уважно втупилася в Юлине відображення в дзеркалі, склавши руки на грудях, ніби оцінюючи витвір мистецтва.

- Може, тональним замажемо? - запропонувала вона, нахиливши голову набік.

- Не поможе, - зітхнула Юля, обережно торкаючись пальцем жовто-зеленої плями. - Тільки ще гірше видно буде, як пляма з-під нього просвічуватиме.

- Та ти ще не пробувала! - Світлана вже рішуче розвернулася до дверей. - Якщо не вийде, змиємо, і все. Гірше точно не буде. Мам! - гукнула вона в бік кухні. - Мам, а де у тебе тональник?

- Навіщо тобі тональник? - долинув здалеку голос тьоті Валі, а за секунду в дверях з'явилася й вона сама, витираючи руки об фартух. - Ви що там знову вигадали?

- Юлі синець маскувати будемо, - Світлана вже нишпорила в маминій косметичці, яку виловила з тумбочки. - На танці ж підемо, не можна ж з таким обличчям.

Тьотя Валя підійшла ближче, взяла Юлю за підборіддя, знову оглядаючи синець уважним, майже лікарським поглядом.

- Ну спробуйте, - нарешті дозволила вона, дістаючи з косметички маленький потертий тюбик. - Тільки в мене тональник старий, темнуватий трохи для твоєї шкіри буде. Та якщо тонким шаром і зверху пудрою присипати - може, і зійде.

Світлана вихопила тюбик з материних рук з таким азартом, ніби їй дали в руки чарівну паличку.

- Ну все, сідай, - скомандувала вона, підсуваючи Юлю ближче до дзеркала й видавлюючи крапельку крему собі на палець. - Зараз ми з тебе зробимо непомітну красуню.