Частина 30

Ранок видався яскравим і безжальним: сонячні промені пробивалися крізь занавіски, висвітлюючи кожну пилинку в кімнаті, а з подвір’я вже долинав звичний сільський гамір - дзенькіт відра біля криниці та спокійний голос тьоті Валі, яка поралася біля господарства.

Юля прокинулася від різкого болю в обличчі. Повільно підвівшись і підійшовши до маленького дзеркала, вона з жахом заплющила очі: ліве око запливло й ледь розплющувалося через припухлість, а на щоці красувався широкий темно-синій синяк із багряними розводами. Замазати це чи прикрити волоссям було абсолютно неможливо.

Світлана прослизнула до кімнати тихо, як тінь. Оглянувши себе в дзеркало, вона з полегшенням видихнула: її подряпини на руках і шиї виявилися не такими вже й страшними, а головне - їх легко можна було сховати під вільною трикотажною футболкою з довгим рукавом.

- Тобі пощастило, - буркнула Юля, натягуючи ковдру майже до підборіддя, намагаючись сховати своє жахливе обличчя. - А я тепер із таким «красенем» до кінця літа ходитиму.

- Та не панікуй, щось придумаємо, - намагалася підбадьорити подруга, хоча й сама тривожно кусала губи.

Тим часом із кухні донісся голос тьоті Валі - вона кликала всіх снідати. Час підходив, а виходити до загального столу з таким обличчям Юля панічно боялася.

Вона попросила Світлану піти на кухню першою й сказати тьоті Валі, що вона отруїлася чимось або просто захворіла, розболілася голова, тому снідати не піде і вставати поки не буде. Світлана кивнула й вийшла.

Юля залишилася лежати в ліжку, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Вона розраховувала виграти хоч трохи часу, щоб перечекати ранковий прихід на кухню. Але план провалився майже одразу.

Двері до кімнати навіть не скрипнули - тьотя Валя відчинила їх рішуче й без стуку.

- Це що ще за бунтарство? - суворо почала тьотя Валя, переступаючи поріг, але на півслові замовкла, застигнувши посеред кімнати.

Вона різко замовкла, а обличчя її розгубило всю ранкову суворість, поступившись місцем абсолютному шоку. Тьотя Валя зробила кілька кроків ближче до ліжка, не вірячи власним очам, і різко відкинула ковдру, якою Юля намагалася сховати голову.

- Господи Ісусе!.. - ахнула жінка, вхопившись руками за серце. - Це що ж таке сталося?! Юлю, дитино, ти звідки така красуня?! Хто тебе так?!

Юля скулилася на подушці, відчуваючи, як палають і без того розбиті щоки. Вона ледь стримувала сльози сорому й розпачу.

- Я... я вночі в темноті о хвіртку вдарилася, - пробелькотіла вона заготовлену брехню, уникаючи суворого, але повного переляку погляду тітки. - Спотикалася, коли до вітру виходила...

Тьотя Валя недовірливо примружилася, переводячи погляд з опухлого синього ока на розбиту щоку. Жінка прожила довге життя в селі й прекрасно бачила різницю між тим, коли людина падає сама, і тим, коли її добре прикладуть чиїсь кулаки.

- О хвіртку, кажеш? - у голосі тітки дзвеніла така недовіра, що Юлі стало здаватися, ніби її брехню видно за кілометр. - Це ж якою треба бути акробаткою, щоб об хвіртку собі пів обличчя розтрощити та ще й око запливло? Ану зізнавайся зараз же!

У цей момент у дверях затьмарилася перелякана постать Світлани. Вона кусала губи і виглядала так винувато, що можна було й не питати - ніяка брехня вже не врятує. Тьотя Валя, перевівши погляд з одної дівчини на іншу, одразу все зрозуміла без зайвих слів.

- Ясно, - важко видихнула жінка, і в її голосі прозвучало стільки гіркоти та гніву, що в кімнаті наче похолоднішало. - Довикручувалися. Ану вставай, збирайся. Подивимося ми на твою «хвіртку»

У цей момент Світлана, більше не витримуючи напруги, різко зробила крок уперед і закрила Юлю собою.

- Мам, це вона мене захищала! - випалила Світлана на одному диханні, ледь не плачучи від страху. - Катька, донька божевільної Марисі, накинулася на мене, почала лупцювати, а Юля кинулася розбороняти і їй отак прилетіло!

Тьотя Валя різко зупинилася, і на її обличчі промайнув мікс із подиву, гніву та якогось давнього, важкого спогаду. Від імені «Марися» в кімнаті наче повисло додаткове напруження.

Жінка миттю згадала цю дурнувату, сварливу бой-бабу Марисю - її одвічну агресію, гучний голос і те, як вони разом колись у юності вчилися у сільській школі, вічно воюючи за кожне місце під сонцем. Яблуко від яблуні, здається, упало недалеко.

Тьотя Валя важко зітхнула, згадавши буйну вдачу старої знайомої, і зловісно примружила очі.

- Марисівна... Ну звісно ж, хто ж ще міг таке витворити, як не її ненормальне виховання, - пробурмотіла вона собі під ніс, а потім різко змінила тон на більш діловий і рішучий. - Добре. Знаю я, що треба робити. Головне, щоб твої батьки, Юлю, не приїхали найближчі три дні. А з цим синяком ми й самі впораємося.

Тьотя Валя сіла на край ліжка, обережно торкнувшись пальцями Юлиного плеча - вже без колишньої злості, радше з гірким розумінням.

- Ех, дівчата, дівчата... - протягнула вона, гойдаючи головою. - Марисьчину породу я знаю краще, ніж власний город. Її мати, баба Параска, була така сама сварлива, щодня з усіма сусідами через паркани лаялась. А сама Марися у школі? Пам'ятаю, як ми в десятому класі через старосту класу побилися, а потім вона мені тоді косу ледь не вирвала, бо я на танцях перша з хлопцем стала. Думала, за сто років хоч розуму набереться, а вона, виявляється, свою дочку Катьку на людей нацьковує, як цькованого пса.