Частина 29

Юля вповільнила крок, майже забувши дихати, поки повз двір Ігоря пропливали жовті смуги світла з вікон. Світлана штовхнула її ліктем у бік, шепочучи з награною змовницькою посмішкою:

- Ну що, підемо постукаємо, зробимо вигляд, що випадково йшли мимо?

- Ти що, здуріла, - Юля відсахнулась, хоча серце калатало так, що аж у скронях віддавало. - Скажуть, що я спеціально прибігла в перший же вечір.

- Так і є спеціально, - пирхнула Світлана, але тягнути подругу до хвіртки не стала, лише озирнулась ще раз на світло у вікнах, ніби перевіряючи, чи не з'явиться там раптом знайомий силует.

Андрій, який весь цей час мовчки йшов позаду, раптом голосно сказав те, чого обидві дівчини й боялись, і водночас хотіли почути:

- Так це ж його мати світло ввімкнула. Він, мабуть, і правда приїхав.

Юля відчула, як щоки миттю запалали дужче, ніж від сонячних опіків.

- Пішли вже, - вона потягнула Світлану за рукав, раптом відчувши гостре бажання опинитись якнайдалі від цього двору, поки хтось не вийшов і не побачив, як вона стоїть тут і витріщається на чужі вікна, наче нічого кращого в житті не робила.

До клубу вони йшли вже мовчки, кожна занурена у власні думки. Світлана крадькома поглядала на подругу, явно щось обмірковуючи, але вголос більше нічого не сказала - тільки раз стиснула Юлину руку, коротко й підбадьорливо, коли вони вже підходили до освітленого прожекторами майданчика перед клубом.

Сільський клуб того вечора гудів так, як гуде декільки раз на тиждень: з відчинених дверей лунала музика, надто голосна для маленького приміщення, надворі юрмилися групки підлітків - хтось курив тайкома за рогом, хтось сидів на бордюрі з пляшками лимонаду, дівчата вихвалялись одна перед одною новими сукнями, куплені явно для такого випадку.

Юля відразу відчула на собі кілька поглядів - цікавих, трохи в'їдливих, з тим особливим сільським прищуром, який красномовніше за будь-які слова говорив: «О, це ж та, за якою Вовка бігає». Про пагорб і поцілунок, на щастя, ніхто не знав - там не було жодної живої душі, крім них двох та Світлани, і ця думка хоч трохи заспокоювала.

- Не звертай уваги, - тихо шепнула Світлана, вловивши напругу подруги. - Тут же нічого страшного, ну подумаєш, Вовка коло тебе крутиться. Він тут коло всіх крутиться, поки котрась не дасть відкоша.

Вони зайшли всередину невеликого клубу, де вже зібралась гамірна юрба - хтось тіснився біля колонки, хтось сидів на приступках при вході, потягуючи лимонад, дівчата збилися купками, обговорюючи одна одну гучним шепотом. Музика грала голосно, але танцювати ще ніхто не наважувався - усі чекали, поки хтось перший ризикне вийти на середину, а поки що зала більше нагадувала базар, ніж дискотеку: курили за рогом, переказували чутки, сміялися компаніями.

Юля знала - так буде ще хвилин сорок-п'ятдесят, поки хтось врешті не зважиться, і тільки тоді, десь ближче до десятої, справжні танці почнуться.

- Дивись, Катька йде, - тихо буркнула Світлана, і в голосі забринула звична настороженість. - Тримайся спокійно, я поруч.

Катька - висока дівчина з різким, гострим поглядом - підійшла впритул, недбало жуючи гумку, і зупинилась просто перед Юлею, ніби навмисно перегороджуючи прохід.

- О, дивіться, хто в нас тут з'явився, - протягнула вона з награною байдужістю. - Вовку собі знайшла поки Ігора не було ? Молодець, хоч комусь ти потрібна.

- Катько, відвали, - Світлана виступила вперед, схрестивши руки на грудях, з тією впевненістю, яку дає статус місцевої, а не приїжджої на літо. - Тобі заняття мало, чи що? Може, тому що Ігор тобі відмовив, ти тепер на всіх кидаєшся?

Обличчя Катьки на мить смикнулось, ніби від ляпаса, і вона зблідла, хоч намагалась зберегти зневажливий вираз.

- Не твоє діло, - прошипіла вона, але вже без колишньої впевненості, і, кинувши ще один в'їдливий погляд на Юлю, розчинилась у натовпі, буркнувши щось про «приїжджих, яким тут не місце».

- Не звертай уваги, - повторила Світлана, беручи подругу під руку. - Вона на всіх така. Шукає, на кому б зло зірвати.

Юля кивнула, хоча всередині неприємний осад все одно залишився. Вона вже хотіла спитати щось про Ігоря, коли повз них, сяючи усмішкою й новою літньою сукнею, пройшла дівчина, якої Юля раніше тут не бачила - висока, тонка, з ідеально прямим світлим волоссям, яке навіть у тьмяному світлі клубу якось особливо блищало.

- Хто це? - спитала Юля, не в змозі приховати цікавості.

- А, ось і вона, Оля. З міста приїхала на дискотеку, - Світлана скривилась, хоч намагалась говорити рівно. - Поки тебе не було, тут таке було... Причепився до неї той самий Колька-забіяка, п'яний був, чіплявся, а Ігор саме і заступився. Провів ії на автобус.

Юля мовчки кивнула, хоч усередині зчинилась ціла буря - раптом ця блондинка Оля, з її ідеальною сукнею і міським лоском, здалась куди небезпечнішою суперницею.

Час минав, музика ставала все гучнішою, і нарешті хтось із хлопців, підбадьорений сміхом друзів, вийшов на середину зали, потягнувши за собою регочучу дівчину - і за кілька хвилин уже пів клубу танцювало. Було вже майже десять.

Юля раз у раз крадькома поглядала на двері, щоразу завмираючи, коли хтось заходив, і щоразу з полегшенням та водночас розчаруванням переконуючись, що це не він.