Частина 28

Вечір у будинку опустився швидко, приносячи з собою прохолоду й густі тіні за вікнами. У проміжку між турботами тьоті Валі та нескінченними жартами Світлани Юля нарешті знайшла хвилину, щоб сховатися від усіх у прохолодній тиші маленької кімнати.

Вона сиділа на краю скрипучого ліжка, тримаючи в руках ту саму поношену Вовину панаму. Запах м'яти та сухої трави ще відчувався в повітрі, але всередині все раптом обірвалося. Захисна броня іронії та легкого замішання зникла, залишивши після себе лише випалену пустку.

Юля різко заплющила очі, і перша сльоза - гаряча, пекуча, що пекла щоки не менше за сонячні опіки - покотилася вниз. А за нею друга, третя. Спершу беззвучно, а потім плечі затрімтіли, і вона втупилася обличчям у долоні, даючи волю риданням.

Це був не просто сум за минулим. Це був біль розчарування в самій собі.

Перед очима знову виник той самий пагорб кілька тижнів тому, сонце й силует Ігоря. Ігор був її першим справжнім коханням - тим самим болючим, п'янким, від якого завмирало серце і перехоплювало подих. Вона марила ним кожної ночі, вигадувала цілі світи, де вони разом, чекала на кожне слово, кожний погляд. А коли він тоді, нагорі, зробив той крок до неї, вона злякалася власної беззахисності й відштовхнула його, сховавшись за маскою холодної неприступності. Тоді ї здавалося, що це правильний захист. А тепер Ігор був далеко.

І від цього ставало нестерпно гірко.

Вона плакала не через Вову. Вова був раптовим, теплим, добрим, але чужим світлом, яке лише яскравіше висвітлило порожнечу всередині. Найстрашнішим було те, що в ту долю секунди на вершині пагорба, під час того незграбного поцілунку, їй… сподобалося. На мить її серце забуло про Ігоря. І від усвідомлення цієї зради власним почуттям Юлю накрила нова хвиля сліз. Вона притиснула долоні до обличчя, відчуваючи, як обпечена шкіра на плечах ниє від кожного рухливого спазму тіла, і тихо шепотіла в темряву кімнати:

- Чому ти не відпускаєш?.. Чому я досі чекаю?

У тиші кімнати, серед напівтемряви й запаху старих стін, це запитання прозвучало як вирок. Юля різко втерла сльози тильною стороною долоні, але нові вже прокладали доріжки по обпечених щоках.

Ігор. Від однієї згадки про нього всередині все стискалося від жаху й невідворотності. Село - це ж величезний екран, де кожна дія збільшується вдесятеро, обростає небилицями, вигадками й брудними плітками ще до того, як сонце встигне сісти за обрій. Проста постать Вови біля магазину, повна сумка хліба, кумедна панама на голові - все це в очах місцевих пліткарок уже напевно перетворилося на «деревенський роман».

Ігор приїде додому - такий певний у собі, недоступний і важливий, - а йому одразу ж вивалять усю «правду». Злобні бабці на лавках чи доброзичливі сусіди в крамниці посміхнуться в куток і з насолодою розкажуть: «А твоя Юлька тут без тебе часу не ганяла! З місцевим хлопцем на пагорбі цілувалася, і панаму його носила!»

Від цієї думки стало моторошно. Усе тіло скувало панікою.

- Чому ж я не вдарила його?.. - прошепотіла вона в порожнечу, стискаючи зуби так, що аж занили щелепи.

У ту мить на пагорбі все сталося надто швидко. Вова не виглядав як ворог чи нахаба - у його очах була така щирість і проста, тепла турбота, що рука просто не піднялася б на агресію. Вона не чекала цього кроку, розгубилася, злякалася власної слабкості й дозволила статися тому, чого тепер найбільше боялася.

Вона не захистилася. Вона піддалася. І тепер доведеться розплачуватися не лише власним совісним сумлінням перед образом Ігоря, а й неминучим сільським судом, який не пробачить їй цієї слабкості.

Темрява в кімнаті густішала, вбираючи в себе запах розігрітого за день селом літа, сухої м'яти та гіркого тютюну.

- Ти чого ревеш? - голос Світлани прорізав тишу різко, без попередження. Вона виросла на порозі раптово, наче привид із коридору, і в ту ж секунду її легковажна розв'язність розсипалася на друзки, поступившись місцем непідробному розгубленому подиху. Світлана насупилася, зробивши крок уперед, і випалила прямо, без зайвих дипломатичних сентиментів: - Ти що, втюрилася? У Вову? Він непоганий хлопець, але знаєш, які тут ходять чутки…

Юля здригнулася, наче від удару батогом. Кров прилила до обличчя, обпалюючи і без того понівечену сонцем шкіру ще й зсередини - пекучим, ганебним жаром. Вона різко сіла, задерев'янілими пальцями вчепившись у край ковдри, і голос її зривався на хрипкий, болючий шепіт:

- При чому тут Вова? Свєт, думай що говориш! - вона задихнулася повітрям, стискаючи зуби до скрипу, намагаючись вибудувати хоч якусь захисну стіну проти цієї жахливої, нестерпної правди. - Я за Ігорем скучила…

Світлана видихнула - довго, з ноткою втоми й прихованого співчуття. Вона обережно опустилася на скрипучий матрац поруч, намагаючись сісти так, щоб навіть випадково не торкнутися Юлиних обпечених, натягнутих, як струна, плечей. Повисла коротка, напружена пауза, яку Світлана розбила легким, майже безтурботним рухом плечей, намагаючись витягнути подругу з цього липкого відчаю:

- Ааа, так завтра ж дискотека в клубі, - протягнула вона, лукаво й тепло примхнувши очі, у голові промайнула рятівна іскра підказки. - Може, приїде вже твій принц? Хватить скиглити.

- А ти вважаєш, нас завтра відпустять до клубу? - спитала Юля, перебираючи в пальцях край Вовиної панами та тривожно дивлячись на подругу.