Частина 27

Наступного ранку припущення тьоті Валі про те, що засмага «трохи втихомириться», виявилися оптимістичною брехнею. Коли Юля обережно зняла простирадло і потягнулася, вона відчула, що шкіра на спині та плечах натягнулася, як пергамент. А коли підійшла до старого трюмо в кутку кімнати й скинула футболку, вони зі Світланою синхронно ахнули.

Зрілище було справді апокаліптичним. Перепалена на сонці шкіра вирішила не здаватися без бою: вона вже почала масово відставати від тіла, звисаючи білуватими, сухими клаптями. На плечах утворилися справжні «пасовиська» з облізлої шкіри, а під ними проступав яскраво-рожевий, майже ляльковий шар нового епідермісу. Здавалося, ніби Юля – це стара линяюча змія або мумія, яка розсипається на ходу.

Світлана, яка якраз пила чай із кухля, ледве не вдавилася, роздивляючись подругу.

- Ого, Юль... - протягнула вона, намагаючись не сміятися, хоча в очах стрибали веселі іскорки. - Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе щойно зняли з кремації і забули доочистити.

 - Дуже смішно, - похмуро буркнула Юля, намагаючись завести руку за спину, щоб наосліп чіпати цей жах. - Мені тепер тільки в фільмах жахів зніматися без гриму. Як я в цьому взагалі людям покажуся?

Але жаліти її довго ніхто не збирався. У дверях з'явилася тьотя Валя з готовим списком покупок у руках і безапеляційним вироком:

• Так, дівчата, хороші канікули закінчилися, треба робити запаси. Беріть велику сумку-сітку й ідіть у центральний сільмаг. Треба взяти три пачки солі, цукор на варення, олію, і якщо буде свіжий хліб - візьміть одразу чотири буханці на всю бригаду.

- Тьотю Валє, ви серйозно? - жалібно стогнала Юля, дивлячись на свої плечі. - Я ж розсиплюся дорогою! Або люди на вулиці подумають, що в нас тут спалах якогось екзотичного лишаю.

- Нічого не розсиплешся, свіже повітря і праця ще нікого не вбивали, - відрубала тьотя Валя, сунучи в руки Світлані гроші. - Надінь вільну балахонисту сорочку, щоб нічого не терло, і вперед. Марш!

Вибору не залишалося. Накинувши на себе найбільшу та найширшу сорочку з коротким рукавом, яка більше нагадувала парашут, Юля разом зі Світланою попленталася в центр села.

Сільмаг був центральною точкою кипіння всього життя навколишніх вулиць. Біля ґанку традиційно тусувалася місцева елита, бабусі, матусі та кілька дядьків, які вже зранку обговорювали якісь свої нескінченні проблеми.

Коли Юля й Світлана піднялися на ґанок, намагаючись йти максимально прямо, щоб облесла шкіра під сорочкою зайвий раз не шурхотіла й не чіплялася, на них одразу звернули увагу.

І найгірше було те, що серед компанії біля входу стояв Вова.

Він якраз притулив свій велосипед до стіни магазину, тримаючи в руках пляшку холодного квасу. Побачивши Юлю, його обличчя розпливлося в широкій, щирій усмішці. Він одразу рушив назустріч, явно плануючи привітатися.

Юля панічно озирнулася навколо, за мить уявивши, як вона зараз виглядатиме в його очах, якщо вітер випадково відкине комір сорочки і оголить її «лускату» спину...

Вова впевненим кроком підійшов до дівчат, привітався і вже збирався щось весело сказати Юлі, але на секунду замовк, помітивши її напружений погляд і те, як обережно вона намагається тримати спину під просторою сорочкою.

- Ого, Юль... Ти чого така напружена? - здивовано запитав він, перекладаючи пляшку квасу в іншу руку. - І що це за маскування під парашутом? Жарить сонце, звісно, але не до такої ж міри.

Юля почервоніла до самих вух - наскільки це дозволяла її засмага - і вже хотіла щось буркнути про те, що просто втомилася, але Світлана, вирішивши врятувати подругу, лукаво всміхнулася:

- Та яке маскування, Вово! Нашу красуню сонце ледь на шматки не розірвало коли грали у волейбол. Тепер вона офіційно ліняє, як благородна рептилія. Хочеш на екскурсію під комір заглянути? Тільки за окрему плату!

- Світко, замовкни! - шикнула Юля, готові провалитися крізь дерев'яну підлогу сільмагу.

Але Вова зовсім не засміявся і тим більше не злякався. Навпаки, його обличчя пом'якшало, а в очах блиснули теплі, добрі іскорки. Він трохи нахилив голову, дивлячись на Юлю так щиро, що їй чомусь одразу стало соромно за свій панічний страх виглядати смішно.

- Ой мамочки... - добродушно посміхнувся він, знявши бейсболку і почухавши потилицю. - Ну, буває.

Юля дивилася на нього, відчуваючи, як усередині кудись зникає ранковий роздратований пафос. Вова виглядав абсолютно просто, без жодних понтів чи намагань здатися кращим, ніж він є. І це підкупало сильніше за будь-які красиві слова.

- То що, закупівлі робите й додому? Давайте я вам хоч сумки донесу щоб ви у руках не тягли.

Зібравши з прилавків усе замовлення - важкі пачки солі, цукор у паперовому мішку та пляшки з олією, - вони рушили додому. Щоб скоротити шлях, пішли навпростець - через старий пагорб до гранітного монумента загиблим героям, який височів на самій верхівці, оточений дикими маками та високою, вигорілою на сонці травою.

Вова легко покотив велосіпед вузькою, ледь помітною стежкою, що петляла вгору крізь густі хащі шипшини. Пагорб був справді не дуже високим, але з кожним кроком дихання ставало важчим, а краєвид навколо - все величнішим.

Коли вони нарешті дісталися вершини, вітер тут зустрів їх із новою силою - він одразу розпатрував волосся, приносячи запах волі, сухого полину та прохолоди. Темний граніт пам'ятника виблискував на сонці, наче дзеркало.