Частина 26

Тьотя Валя щедро, із знанням справи, розмазувала холодну сметану по Юлиних плечах і спині. Від прохолоди спочатку йшли приємні сирці по шкірі, але вже за пару хвилин сметана нагрівалася й починала пекти ще дужче.

- Оце так пограла, - зітхала тьотя Валя, обережно поплескуючи її по спині. - Шкіра ніжна, як білий папір, а вона під самим полуднем три години гасала. Все, Юлько, сьогодні ніяких гулянок, лежиш на животі й не рипаєшся.

Світлана, яка сиділа поруч на ліжку й гризла яблуко, тільки важко зітхнула: - М-так... Накрився наш вечір. А я вже думала, що ми хоч увечері до центру вийдемо, подивимося, що там робиться.

- Які гулянки? Вона ж сорочку вдягнути не зможе! - відрізала тьотя Валя, витираючи руки об рушник. - Лежи, відпочивай.

Коли тьотя Валя вийшла з кімнати, залишивши по собі стійкий запах кисломолочної продукції, Юля обережно перевернулася на живіт, уткнувшись обличчям у подушку. Тіло гуло й горіло, але в голові панував дивний, нетиповий для останніх днів спокій.

- Слухай, Юль, - тихо мовила Світлана, перехиляючись через край ліжка. - А Вова ж на тебе сьогодні так дивився... Чесно, я думала, він тебе прямо там, на Голубинці, на мотоцикл посадить і забере. Ти взагалі як до нього?

Юля трохи повернула голову, притискаючись щокою до прохолодної наволочки.

- Та нормально, - тихо відповіла вона. - Він класний. З ним легко... Але Ігор….Мені потрібен Ігор.

Вечір минав спокійно й дивовижно затишно. Коли малеча, втомлена після цілого дня на Голубинці та вгодована ситим обідом, нарешті вліглася спати, у хаті настала довгоочікувана тиша. Тьотя Валя з дядьком Сергієм теж примостилися відпочивати.

Дівчата, прихопивши з собою склянку смаженого насіння, тихенько вийшли з двору й присіли на дерев'яну лавочку біля воріт.

На вулиці Юлі стало набагато легше. По-перше, у темряві літньої ночі не було видно, що вона червона, як варений рак. По-друге, з боку моря дув приємний, лагідний вітерець, а вечірня прохолода солодко обдувала палаючі плечі й спину, приносячи бажане полегшення.

Поки вони лускали насіння, дивлячись на темну сільську вулицю, до них підсили сусідські хлопці. Одному з них - Кості - вже давно подобалася Світлана. Правда, Светі він абсолютно не імпонував: низенького зросту, не надто гарний, але дивовижно балакучий, компанійський і простіший за двері.

Сьогодні Костя розійшовся на повну. Він безупинно травив якісь анекдоти, травив байки про місцевих рибалок і так кумедно показував сільських авторитетів, що дівчата просто давилися від сміху. Світлана не залишалася в боргу: вона влучно підколювала його в відповідь, і їхня перепалка перетворилася на справжнє шоу.

Вечір вийшов неймовірно легким, веселим і добрим. Юля вперше за останні дні щиро сміялася, забувши і про пекучу шкіру, і про свої складні думки.

Нарешті, коли настінні годинники в хатах відбили північ, хлопці попрощалися й розійшлися по домівках. Дівчата крадькома повернулися до своєї кімнати й вліглися спати. Літо тихо гортало свою сторінку.

Ранок виявився просто божевільним - і божевільним насамперед від болю.

Коли Юля спробувала поворухнутися й розплющила очі, відчуття було таке, ніби її за ніч закували в залізний панцир. Все тіло нило й пекло, шкіру натягнуло до межі, а м'язи ломили так, наче вона пройшла не один десяток кілометрів із важким рюкзаком - суцільна пекельна крепатура. Єдиним плюсом було те, що яскраво-вогняна червонь на плечах і спині трохи спала, змінившись темнішою, засмаглою відтінню.

Побачивши, як Юля зі стогоном намагається просто сісти на ліжку, тьотя Валя лише сплеснула руками й винесла суворий вердикт:

- Все, сиди й не рипайся! Сьогодні тебе ніхто не чіпає. Нічого тобі на городі робити, і по хаті теж. Відпочивай і загоюйся!

Навіть Світлана, яку відправили зранку вибирати огірки, співчутливо погладила її по неушкодженому коліну й тихо вислизнула з кімнати, залишивши Юлю в повній тиші.

Коли в хаті все затихло, а за вікном чулося лише рівне сюрчання цикад та далекий гакіт курей, Юля обережно дістала зі своєї сумки старий, перевірений щоденник і ручку.

Вона примостилася на животі, спираючись на лікті, розгорнула чисту сторінку й задумалася. Останній запис був ще до приїзду сюди, коли все здавалося простим і зрозумілим. Тепер же події закрутилися в такий дикий калейдоскоп, що пальці самі стиснули ручку.

Юля притиснула папір і почала виводити перші рядки, записуючи все, що сталося з нею за це божевільне літо - про спекотні дні, Голубинку, волейбол, Вову з його щирою посмішкою... і про Ігоря, думки про якого все ще відгукувалися дивним болем десь глибше, ніж обпечена шкіра.

Сонце вже перевалило за полудень, а в кімнаті панувала напівтемрява й відносна прохолода. Юля саме закінчила описувати в щоденнику свої останні пригоди, коли гуркіт вхідних дверей розітнув тишу.

У кімнату кубарем забігла маленька Іришка - вся вимазана шовковицею й задихана.

- Юль! - вигукнула вона прямо з порога, витираючи ніс кулачком. - Там біля хвіртки якийсь хлопець на велику тебе гукає! Свєта сказала тобі передати... Це якийсь Вова.

«Знов цей Вова...» - важко зітхнула про себе Юля, відкладаючи щоденник на подушку.