Частина 25

Хлопці на бетонних плитах уже щось галасливо доводили Світлані, пропонуючи «безкоштовну екскурсію» на мотоциклі з коляскою, але Юля їх більше не чула.

Роздратування, що палало в щоках, повільно осідало на дно сухим, гірким осадом. Двоє-троє діб. По попереду цілих три дні абсолютного, випаленого сонцем нічого.

- Ну все, королі, нам пора, а то ще перегрієтеся від власної крутості, - дзвінко відрізала Світлана, схопивши Юлю за лікоть і силою потягнувши її геть від вежі.

Хлопці щось гукнули їм услід, але дівчата вже спускалися стежкою назад до поля. Суха трава боляче шпигала голі ноги, а вечірній вітер, що дув із моря, здавався тепер не прохолодним, а якимось тхнулим пилом і полином.

- Юль, ну ти чого? - Світлана зрівнялася з нею ходою, приглядаючись до мовчазної подруги. - Та плюнь ти на них! Звідки ми знали, що він поїхав? Зате тепер точно відомо: жодної «міської кралі» немає, він просто з мамкою у родичів. Тож приїде.

- Справа не в цьому, - буркнула Юля, завзято копаючи суху грудку землі попереду себе. - Просто почуваюся останньою дурепою. «Ціла черга за Ігорьком»... Боже, Свет, вони ж тепер кожному зустрічному розплещуть, що ми прибігли його шукати!

- Та кому «кожному»? Отим лоботрясам? Вони за п'ять хвилин про це забудуть, коли настрій на дискотеку з'явиться, - Світлана безтурботно махнула рукою, але тут же зупинилася, схопивши Юлю за рукав сорочки. - Слухай... А ти не думала, що це навіть до кращого?

- Що саме до кращого? Те, що я буду три дні тинятися по селу як привид? - Юля склала руки на грудях, роздратовано дивившись на подругу.

- Коротше, план такий: ці три дні ми не сидимо в хаті. Ми засмагаємо, ходимо на море, чепуримося вечорами й робимо вигляд, що у нас тут найкраще літо в житті. А коли він повернеться - ми будемо такі засмаглі й зайняті, що йому доведеться дуже постаратися, аби просто з нами привітатися.

Вони зайшли на подвір'я. У літній кухні вже гриміла посудом бабуся, а з саду доносився сміх малечі, яка ганяла останнього перед сном собаку. Сільський вечір повільно опускався на хати, огортаючи все запахом матіоли, диму та низького крику нічних птахів.

Юля пройшла до своєї кімнати, сіла на краєчок ліжка.

«Два дні, - подумки сказала вона собі, вдивляючись у темне вікно, за яким чулося далеке, мірно-заспокійливе зітхання моря. - Два дні, Ігоре. Але якщо ти думаєш, що я чекатиму тебе під воротами - ти дуже сильно помиляєшся».

Ранок наступного дня видався немилосердно спекотним вже о дев’ятій. Повітря густішало й застигало над подвір’ям, просочене пахощами сухих трав та гарячого пилу. Тьотя Валя, енергійно застібаючи велетенську пляжну сумку, з якої стирчали рушники та покривала, взяла командування у свої руки.

- Все, дівчата, збираємося! Спека така, що в хаті зварюємося! - гукнула вона на все подвір’я. - Справу зроблено, обід наварила, Сергій уже машину завів. Поїдемо не на наш звичайний, а за Маяк, на Голубинку. Там і дітям роздолля, і берег чистіший!

Юля зі Світланою перезиркувалися. Ідея вирватися з буденного пляжу здавалася ідеальною - жодних спогадів про вчорашній провал біля вежі, жодних зайвих очей.

Автомобіль дядька Сергія - старенький, але міцний «Жигуль» - з трудом умістив усе сімейство. Дорога туди йшла в обхід пагорба, на якому велично стирчав білий стовп Маяка. Поки височина круто й небезпечно обривалася прямо в море скелястими кручами, ґрунтова дорога звивисто огинала її довгим дугом, опускаючись у глибоку, заховану від сторонніх очей улоговину.

Це місце недаремно називали Голубинкою. Величезний пагорб Маяка закривав її від степових вітрів, утворюючи тиху, напівкруглу затоку. Вода тут була кришталево чистою, смарагдово-бірюзового відтінку, а пісок - не дикий і мішаний із галькою, як на центральному пляжі, а дивовижно дрібний, м’який і білосніжний, наче борошно. Тут навіть прибій шепотів ніжніше, вируючи лагідною мереживною піною біля самого берега.

Коли «Жигуль» зупинився на витоптаній галявині біля кущів дикої маслини, діти з криками одразу рвонули до води. Дядько Сергій з тьотею Валею поважно почали розкладати велетенське покривало під тінню скелястого виступу.

Юля зняла легку накидку й лишилася в яскравому купальнику, відчуваючи, як теплий лагідний бриз торкається засмаглої шкіри. Вона розпустила волосся, ступила на м'який, гарячий пісок і раптом застігла.

Трохи далі за їхнім родинним «табором», біля самої води, розташувалася галаслива компанія. І в центрі цієї компанії, крутячи на пальці волейбольний м’яч, стояв Вова.

Якщо Ігор був пекучим, темноволосим красенем із тим самим впевненим, трохи зверхнім поглядом, від якого в дівчат перехоплювало подих, то Вова виявлявся його повною протилежністю. Він був високим, набагато вищим за Ігоря, широким у плечах, із вигорілим на сонці пшеничним волоссям і відкритим, білозубим обличчям. Його важко було назвати класичним фатальним красенем, але він був таким білявим симпотягою з роззброючою усмішкою й добрими, сіро-блакитними очима, що поруч із ним миттєво ставало легко.

- Опа! - вигукнув Вова, помітивши дівчат, і легким точним рухом кинув м'яч своєму другу. - Які люди на нашій Голубинці!

Він невимушеною, розмашистою ходою рушив прямо до Юлі зі Світланою, легко ступаючи високими ногами по м'якому піску.

- Привіт, дівчата! - посміхнувся він, і біля його очей зібралися променисті зморшки від сонця. - Я думав, це місце тільки для місцевих посвячених.