Частина 24

Дівчата згорнули з пилової сільської вулиці на втоптану стежку, що вела крізь невисоку, випалену сонцем траву. Повітря тут було густим, солоним і вже наповненим гарячим подихом полудня. Як завжди по дорозі, вони зазирнули до маленького, тісного магазинчика з вицвілою на сонці вивіскою, де від прохолоди після спеки на вулиці перехоплювало подих. За мить у їхніх руках вже було холодне фруктове морозиво в яскравих обгортках, солодкі краплі якого моментально починали танути під палючим сонцем, стікаючи по пальцях.

Стежка вивела їх до невеликого крутого склону, порослого колючим чагарником. Вони зупинилися на вершині. Саме тут, зазвичай, відкривався той самий захоплюючий, знайомий до болю вид: безкрая синя гладінь моря, що зливалася на горизонті з небом, біла піна прибою і галасливий, строкатий від відпочиваючих пляж, де кожне літо вирувало життя.

Юля завмерла, примружившись від сліпучого світла, і жадібно обвела поглядом берег. Усі її внутрішні струни, натягнуті в очікуванні зустрічі, раптом безпорадно обірвалися. На пляжі було порожньо. Жодних різнокольорових рушників, жодних парасольок, жодних компаній місцевих хлопців, і, що найболючіше, - ані сліду Ігоря. Лише безлюдна смуга піску, поодинокі хвилі, що ліниво накочувалися на берег, та крики чайок, які здавалися зараз глумливими й самотніми. Навіть улюблене морозиво в руці раптом втратило свій смак, ставши прісним і нудотним.

Світлана, стоячи поруч, також здивовано оглянула безлюдний морський пейзаж і важко зітхнула, перекладаючи пляжну сумку з плеча на плече:

- Оце так... А де ж усі? Невже ми прийшли занадто рано, або сьогодні якийсь особливий день, що всі вирішили посидіти по хатах?

Юля повільно відвела погляд від порожнього моря, відчуваючи, як у грудях наростає глуха, гірка втома, що змішувалася з розчаруванням. Вона з силою зім’яла паперову обгортку від морозива, викинувши її в найближчий смітник, і з вимушеною, майже болісною посмішкою кинула на подругу, намагаючись приховати справжні емоції:

- Нічого страшного. Нас бачив Вова, а це село, чутки про те, що ми приїхали, розлетяться швидше, ніж морський бриз. Пішли, поки малечу покупаєм, хоч море сьогодні спокійне.

З цими словами вона рішуче зробила крок на вузьку, звивисту стежку, що вела вниз крізь пил і суху траву, змушуючи себе повірити, що це безлюдне море - це найкраще, що могло з нею статися сьогодні.

Дві години на морському узбережжі промайнули на одному диханні, розчинившись у солоному повітрі та безтурботному галасі. Пляж так і залишився порожнім, не принісши жодних сюрпризів чи очікуваних зустрічей, але цей час не був втраченим. Вони з головою пірнали в прохолодну, лагідну воду, сміялися до болю в животах, лоскотали малечу, що хлюпалася на мілководді, і лускали солоне насіння, залишаючи шкаралупу просто на теплому піску. Час розвіяв первинне розчарування, залишивши по собі приємну втому у м'язах і легкий присмак солі на губах.

Але день тільки починався, і внутрішній неспокій Юлі не збирався так просто здаватися.

Коли сонце почало припікати вже надто відчутно, а діти стомлено затягнули перші капризи, вимагаючи їсти й додому, дівчата почали збиратися. Юля струснула рушник від піску, кинула його до сумки і, дивлячись на море, яке так і не подарувало їй потрібної зустрічі, напустила на себе бадьорий вигляд:

- Нічого страшного. У нас ще є час, - промовила вона, хоча в голосі все ж проскочила тінь сумніву. - Що там сьогодні в клубі? Може, хоч увечері щось буде?

Світлана, зав'язуючи вузол на пляжній сумці, лише з досадою махнула рукою:

- Та нічого сьогодні нема. Понеділок же, сам розумієш - клуб зачинений, глухий кут.

Юля на секунду замріяно замовкла, а потім її очі знову загорілися знайомим вогником азарту. На губах з'явилася лукава, рішуча посмішка.

- Ну тоді щось придумаєм, - кинула вона з викликом.

Вони рушили назад крутою стежкою від моря, піднімаючись угору під палючим сонцем. Голодити почало все сильніше, а молодші діти вже нили й тягнули за руки, вимагаючи обіду. Село зустріло їх тишею, але Юля знала: вечір тільки попереду, і вона точно не збирається провести його в нудьзі.

Вони повернулися додому. Подвір’я зустріло їх звичними звуками: десь у кутку кудкудакали кури, з колодязя пахло вогкістю, а з літньої кухні доносився незрівнянний аромат бабусиних смажених оладок та свіжого борщу.

Малеча одразу побігла до хати, на ходу вимагаючи їсти, а Юля, кинувши сумку на лавку біля порога, відчула, як утома навалилася на плечі важким тягарем. Але голод і спека відступили на задній план, коли перед очима знову постало питання: що робити з вечором? Якщо в клубі сьогодні глухо, сидіти в чотирьох стінах і чекати біля моря погоди вона точно не збиралася.

- Ідіть мийте руки, бо все охолоне! - визирнула з дверей тьотя Валя, витираючи рушником руки. - Годі вже по тій спеці бігати, обідати час.

За столом панувала галаслива сімейна метушня. Бабуся накладала в глибокі тарілки щедрі порції, а малеча наперебій розповідала про те, як вони купалися і які великі хвилі були біля берега. Юля їла механічно, майже не відчуваючи смаку їжі. Її думки працювали на підвищених оборотах, вибудовуючи план. Якщо Ігор не з'явився на пляжі, це ще нічого не означало. Може, він зайнятий. А може, просто не знав, що вони приїхали. Але тепер, завдяки «поштовій службі» у вигляді Вови на старому «Аїсті», знатиме все село. Залишалося лише одне - перевірити це.