Частина 23

Рано вранці в кімнаті панував такий хаос із речей, що здавалося, ніби тут пронеслася ще одна загінна коза. Але цього разу все було інакше. Юля прокинулася сама, без жодних нагадувань чи маминих криків із коридору. Настрій був на диво легким, практично святковим. Усі вчорашні нічні тривоги розчинилися в ранковому сонячному світлі.

Думка про те, що вже скоро вони їдуть до бабусі, раптом перетворилася на квиток у зовсім інше життя. А головне - це означало швидку зустріч із Ігорем, вечірні дискотеки біля клубу, музику і той особливий адреналін, якого так бракувало в тихій дачній рутині.

Юля порхала по кімнаті з такою швидкістю, що її сумка закрилася за рекордні десять хвилин. Бачачи, як Іришка застрягла над вибором між двома футболками, вона за дві хвилини склала і сестрину сумку, заодно запхавши туди пачку улюбленого печива.

- Ти чого така радісна? - підозріло примружилася Іришка, одягаючи кросівки. - Вчора ж ледь не плакала, коли заговорили про поїздку.

- Просто виспалася, - загадково посміхнулася Юля, ховаючи блиск у очах.

І от - фінальний ривок. Дорога назад пролетіла непомітно. Вони знову вдома: знайомі стіни, звичний безлад у передпокої, розпакування сумок і запах рідного міста. Але вдома вони пробули рівно одну ніч. Тільки-но Юля встигла виспатися у власному ліжку і вдихнути звичне повітря кімнати, як прийшов час збиратися вже в іншу дорогу - до бабусі.

Ледь дочекалася  автобуса, вони з Іришкою нарешті зайняли свої місця. Юля витягла з рюкзака потертий блокнот і швидким, нетерплячим рухом розгорнула його на чистій сторінці. Ручка засковзала по паперу, встигаючи фіксувати кожну емоцію, кожне биття серця і той самий солодкий вир очікування, який не можна було розгубити дорогою.

Автобус м'яко рушив від автостанції, залишаючи позаду гулкий міський трафік і запилені квартали. Юля дивилася у вікно, як за склом швидко змінюються знайомі пейзажі: сірі багатоповерхівки поступилися місцем промисловим зонам, а потім перед очима розгорнувся широкий простір.

Коли вони виїхали за місто, повітря у салоні одразу здалося іншим — теплішим, наповненим ароматом поля та сухої трави. За кілька кілометрів праворуч на хвильку промайнув порт: кран-велетні та строкаті контейнери виднілися вдалині, наче мініатюрні іграшки на тлі сріблястої гладіні води, де ледь помітно димів далекий суховантаж.

Дорога вилася поміж золотавими полями соняшників, що тягнулися до самого обрію. Їхати залишалося зовсім недовго. Серце Юлі билося все швидше, коли за черговим пагорбом показався знайомий орієнтир — старий розлогий дуб на роздоріжжі.

Водій плавно натиснув на гальма, і автобус звернув на вужчу, знайому до останньої вибоїни дорогу, що вела прямо до села. Тут починався зовсім інший світ, і Юля знала, що цей тиждень точно не буде нудним.

Автобус зупинився з легким шипінням повітряних гальм, двері відчинилися, і натовп пасажирів почав виходити в пилюку сільської зупинки. Але Юля помітила їх одразу.

Як завжди на зупинці вже чекала Світлана і Андрій. З ними була і малеча. Вони вийшли, обійнялися, обмінюючись радісними вигуками й першими новинами ще на ходу. Андрій одразу взяв у Юлі важку сумку, закинувши її на плече з таким виглядом, ніби вона нічого й не важила, а Іришка гордо несла свій невеликий рюкзак сама, одразу потягнувшись до молодших дітей, щоб розповісти про дорогу.

Повітря тут пахвело інакше - пилом, розпеченим сонцем, сухими травами і чимось рідним, знайомим з самого дитинства. Відразу відчулося, що міська метушня залишилася десь дуже далеко.

- Ну що, добралися? - Світлана тепло обійняла Юлю, - Виглядаєте чудово! По дорозі ніхто не заблукав?

- Ні, все добре, просто спекотно дуже, - усміхнулася Юля, відчуваючи, як на душі стає легко й спокійно.

Вони рушили від зупинки вузькою вулицею до хати, піднімаючи легкі хмаринки пилу з-під ніг. Навколо співали цвіркуни, а в розпеченому повітрі літа відчувалося передчуття довгого, насиченого дня.

Вони ще не встигли відійти й на сотню метрів від зупинки, як Юля, не витримавши ані секунди довше, випалила перше запитання, яке пекло її ще з дороги:

- Свєт, ну що, які новини? Чи була ти на дискотеці? Чи бачила Ігоря? Розповідай скоріш!

Світлана лукаво посміхнулася, багатозначно зиркнула на подругу і повільно розгорнула паперового кулька з цукерками, ніби спеціально розпалюючи цікавість ще більше.

- Ой, Юлько, знала б ти, що тут без тебе робилося... - почала вона загадковим голосом, а малеча тим часом із криками побігла вперед назустріч гусям, що мирно паслися біля криниці.

- Що?

- Ти ж знаєш, без тебе мене нікуди не пускають, але чутки по селу розлітаються швидше, ніж іскри від сухої соми, - затараторила Світлана, ледь встигаючи за енергійним кроком подруги. Вона знизала плечима і багатозначно закотила очі. - Короче, до нас останнім часом почали заїжджати якісь дівчата з міста. Спочатку приїхали на день народження до Таньки, зайшли на дискотеку поглазіти, а тепер їх мітлою звідти не виженеш - їздять на кожну дискотеку, як на роботу!

Світлана зупинилася на хвилину, щоб перевести подих, і зиркнула на Юлю з особливим притиском:

- Так от, запам'ятовуй: там є одна краля. Ну, красива, мабуть, бо всі ці місцеві хлопці тільки про неї й балакають, крутять носами навколо. Але річ у тім, що щось там їй твій Ігор сподобався! Вона навколо нього так і в'ється, куштує свої міські штучки показувати. Тому просто чудово, що ти приїхала, Юлько. Тут без варіантів - треба негайно поставити її на місце, щоб не заривалася!