Частина 22

Тиша розрізалася різким, вимогливим беканням. Юля першою обернулася і завмерла: метрах у десяти від них, гордо піднявши рогату голову, стояла коза. У її очах - прямокутних, з якимось диявольським блиском - читалася чиста, непідробна лють. Вона розгрібала копитом пилюку, готуючись до атаки, як справжній таран у лицарському турнірі.

- О ні… - прошепотіла Юля, випускаючи з рук пакет із вишнями.

- Тікаємо! - гаркнув Даня, але було пізно.

Коза, видавши войовничий звук, зірвалася з місця. Вона неслася прямо на них - швидка, цілеспрямована і абсолютно некерована. Це була не просто тварина, це була стихія, яка чомусь вирішила, що саме вони - її головні вороги.

- Вона ж зараз нас знесе! - верескнула Іришка, відчайдушно намагаючись бігти по дорозі, не розсипавши морозиво, що вже почало танути.

Даня, не роздумуючи, жбурнув жменю вишень убік, сподіваючись відволікти переслідувача. Коза на мить загальмувала, принюхалася до ягід, але, здавалося, смаколик її не влаштував - вона хотіла розправи. Вона знову вдарила копитами й прискорилася.

Вони рвонули з місця, наче бігуни на спринтерській дистанції. Юля, незважаючи на вчорашні пригоди, бігла так, як ніколи в житті. За спиною чулося ритмічне «туп-туп-туп» - коза не відставала.

Вони різко звернули з дороги, врізавшись у густі зарості малини.

Коза, виявивши, що здобич зникла в колючках, зупинилася, погрозливо бекнула ще раз, демонстративно жуючи гілку, яку встигла відхопити на ходу, і, гордо піднявши хвіст, почовсала назад.

Вони вивалилися з кущів захекані, подряпані, з розірваним пакетом, але живі.

Юля, важко дихаючи, впала на траву і раптом почала іржати - це був сміх на межі з істерикою. Даня лежав поруч, намагаючись втримати в руках пачку морозива, яка перетворилася на молочний коктейль, а Іришка, вибираючи колючку з футболки, просто хитала головою.

- Ну що, - видавив із себе Даня, ледь переводячи подих, - вишня смачніша, коли за тобою біжить озвіріла коза, правда?

Цей день точно претендував на звання найбожевільнішого в їхньому житті.

Вони лежали на траві, дивлячись у безхмарне небо, яке здавалося ще яскравішим після адреналінового викиду.

- Ти знаєш, - Іришка першою перервала мовчання, відкидаючи вбік порожній папірець від морозива, - коза була права. Ми реально виглядаємо як банда грабіжників.

Юля глянула на свої руки: червоні плями від вишневого соку змішалися з брудом від «шляху навскоси». Даня взагалі скинув один кросівок, намагаючись витрусити з нього жменю чорнозему, що потрапив туди під час їхнього «стратегічного відступу».

- Зате в нас є здобич, - Даня почав нишпорити по кишенях і витяг звідти кілька майже цілих абрикос, які дивом не перетворилися на пюре. Він простягнув одну Юлі.

Юля взяла фрукт. Він був теплим від сонця, липким і пахнув так, як пахне справжнє, безтурботне літо. Вона відкусила шматочок, і цей солодкий смак на мить витіснив з пам'яті все: і шторм, і вчорашній «спіритичний сеанс», і той дивний страх, який вона відчувала вчора ввечері.

- Слухайте, - сказала вона, розжовуючи абрикосу. - Якщо ми повернемося додому такими... мами нас не те що до магазину більше не випустять, нас взагалі на дачу до кінця життя закриють.

- Та ну, - Даня сів, підібравши під себе ноги. - Можна сказати, що ми рятували природу від нашестя сарани, або що на нас напав... загін місцевих диких кіз. Це ж звучить як героїзм!

Вони, наче партизани, прокралися до берега. Спуск був крутим, але ніхто не зважав на подряпини від гілок. Як тільки вони опинилися на піску, одразу скинули капці та кросівки. Вода була неймовірно прозорою і прохолодною - справжній порятунок після бігу під палючим сонцем.

Вони не розмовляли. Спершу просто зайшли по пояс, змиваючи з ніг залишки глини та пил доріг. Потім, перезирнувшись, дружно пірнули. Холодна хвиля миттєво зняла напругу. Юля випірнула, відкидаючи мокре волосся назад, і побачила, що Даня та Іришка теж нарешті виглядають «цивілізовано». Навіть сліди від вишневого соку на руках змилися під дією солі та течії.

- Ну що, тепер ми виглядаємо як законослухняні діти? - запитав Даня, виходячи на берег і віджимаючи футболку.

- Майже, - Юля оглянула себе. - Головне - не посміхатися, бо в мене на зубах, здається, ще залишився шматочок черешні.

Вони швидко обсохли під сонцем. Одяг, хоч і залишився трохи зім'ятим, вже не виглядав як доказ «злочину». Вони знову підхопили пакет - уже порожній, але з легким ароматом ягід - і попрямували додому.

Шлях назад пролягав берегом, як і радила мама. Тепер, коли небезпека минула, спека не здавалася такою гнітючою. Вони йшли повільно, насолоджуючись тишею, і лише час від часу перезиралися, згадуючи ту саму «бойову» козу. Це був їхній спільний секрет - маленька перемога цього дивного дня.

Коли вони підійшли до своєї хвіртки, мама вже стояла на ґанку, розвішуючи на сонці покривала.

- О, ви вже тут! - гукнула вона, примружившись від яскравого світла. - Ну що, купили все? Морозиво не розтануло?

Юля виступила вперед, намагаючись триматися максимально спокійно.

- Все купили, мам. Морозиво... ну, воно трохи змінили агрегатний стан, але на смак таке саме.