Частина 21

Ранок був вологий і прохолодний. Повітря після шторму було настільки свіжим, що Юля відчула, як кожна клітинка її тіла наче прокинулася.

Вона підійшла до вікна. Дачна ділянка виглядала так, ніби по ній проїхався гігантський каток: поламані гілки, перекинуті садові крісла і розірваний намет, що безпорадно валявся на газоні.

З кухні долинали голоси: мама щось тихо обговорювала з вітчимом, судячи з усього, оцінюючи збитки від шторму. Юля тихо вийшла з кімнати й попрямувала на ґанок.

На сусідній ділянці теж було жваво. Максим і Даня, сусіди, вже були на ногах - вони поралися біля свого поламаного паркану, намагаючись закріпити зірвані листи металу.

Юля зупинилася на ґанку, роздивляючись руїни свого вчорашнього «спіритичного сеансу». Вона була одна, і це відчуття самотності здалося їй зараз рятівним. Вона була вільна від щоденника, від очікувань, від страху, що хтось прочитає її думки.

Найбільше радувала думка про те, що завтра - найпізніше - вони поїдуть додому. Там, у місті, її чекали подруги, звичний ритм життя і можливість знову стати просто Юлею, а не героїнею власної вигаданої драми.

- Юлю, снідати! - голос мами вирвав її з роздумів.

На кухні панував затишок, що контрастував із хаосом надворі. Стіл був накритий поспіхом, але запах свіжої кави та гарячих млинців миттєво підняв настрій. Іришка вже сиділа на своєму місці, намагаючись непомітно виловити з тарілки найбільший шматок сиру.

- Дивись, - тихо казав вітчим, хмурячи брови. – Ця негода тут надовго.

Мама зітхнула, наливаючи чай. Вона виглядала втомленою після безсонної ночі.

- Може, не будемо чекати завтра? - промовила вона, дивлячись на тата. - Давай поїдемо додому сьогодні? Тут усе одно ніякого відпочинку, лише розгрібання завалів.

Юля завмерла, тримаючи чашку. Вона боялася навіть дихати, щоб не зруйнувати цю мить. Повернутися сьогодні? Це здавалося справжнім дарунком долі.

- Сьогодні? - перепитав вітчим, дивлячись у вікно на сіре, важке небо. - Можливо, це найкраще рішення. Чим раніше виїдемо, тим менше шансів застрягти тут на весь тиждень.

Юля глянула на Іришку - та витріщилася на батьків, затамувавши подих. Повернення додому стало майже осяжним, солодким, як ранкове сонце, яке так і не пробилося крізь хмари. Тепер головне, щоб рішення не змінилося. Кожна хвилина на цій дачі почала здаватися зайвою, а кожна вивезена сумка - кроком до свободи.

Погода ніби глузувала з них. Щойно було прийнято рішення тікати з дачі, як небо почало світлішати. Важкі свинцеві хмари розповзлися в різні боки, відкриваючи пронизливо-блакитні ділянки, і сонце, наче нічого й не сталося, залило ділянку теплим світлом. Вітер, який ще годину тому лютував, мов поранений звір, вщух до ледь відчутного бризу.

Батьки переглянулися. Стало очевидно: якщо зараз не розвісити намоклі речі та ковдри, вони просто згниють від вологості. Плани на від’їзд розтанули так само швидко, як і ранковий туман.

- Ну що ж, - зітхнув вітчим, дивлячись, як сонце відбивається в калюжах, - природа дає нам шанс привести все до ладу. Залишаємося до завтра.

Юля відчула, як усередині все стислося від розчарування, але вголос нічого не сказала. Сперечатися було марно.

- Дівчата, - звернулася до них мама, - пройдіться до магазину в селі. Нам потрібні продукти. Візьміть гроші, тільки йдіть берегом - там сохне швидше.

Юля та Іришка перезирнулися. Це був шанс на хоч якусь свободу. Вони схопили старий пакет, гроші й навшпиньки рушили до хвіртки, сподіваючись проскочити непоміченими.

Але тиші не судилося тривати.

- Можна з вами? - пролунав дзвінкий голос із сусідньої ділянки.

Даня, який щойно намагався випрямити погнутий лист металу, відкинув інструмент і вже біг до їхньої хвіртки, витираючи брудні руки об штани.

- Ходімо, - сказала Юля, намагаючись зберегти байдужий вигляд.

Дорога до магазину стелилася вздовж узбережжя. Море сьогодні виглядало як велике, втомлене дзеркало - жодної хвилі, лише безкрая синява, в якій відбивалося небо. Вони йшли мовчки: Юля - попереду, Іришка - поруч із Данею, який без упину розповідав, як їхній паркан витримав удар гілки.

Сонце, яке ще хвилину тому здавалося лагідним, раптом перетворилося на розпечену кулю. Повітря стало густим і задушливим, як у сауні.

- Слухайте, тут через поле навскоси буде значно швидше, ніж плестися вздовж берега, - Юля вказала на широку смугу високої, ледь прим’ятої дощем трави, що вела до села.

- Може, не треба? - Іришка невпевнено подивилася на зелені хащі. - Там трава вища за нас.

- Та не бійтеся, - Даня бадьоро крокував попереду. - Ми ж не маленькі.

Але вже за кілька кроків вони зрозуміли, що припустилися помилки. Сонце висушило верхній шар, але під густою травою ховалася справжня пастка. Земля раптом подалася під ногами, перетворюючись на в'язку, чорну глину. Це було не просто болото, а справжнє липке місиво, яке жадібно хапало за взуття.

- Ой! - Іришка ледь не втратила рівновагу, коли її капці глибоко пішли в багно.

Юля спробувала зробити крок, але відчула, як стопа грузне все глибше. Кожен рух супроводжувався противним хлюпанням.