Частина 20

Стрілочка знову хитнулася, цього разу значно впевненіше, і почала окреслювати чіткі кола по колу з літерами. Юля відчула, як пальці самі собою тягнуться за блюдцем, наче невидима сила спрямовувала їхній рух. У тісній темряві намету повітря стало важким і наелектризованим, ніби перед грозою.

- П... И... Т... А... Й, - по літерах почала рухатися стрілка.

Юрчик здригнувся і відсмикнув руку, але Даня міцно вхопив його за лікоть, не даючи перервати коло.

- Не можна відпускати! - прошипів Даня. - Інакше він застрягне тут.

Юля глибоко вдихнула. У грудях пульсувало запитання, яке вона приховувала навіть від власного щоденника. Вона відкрила очі й подивилася на тремтливе світло ліхтарика, яке відбивалося в очах сестри.

- Чи є в мене майбутнє там, де я хочу бути? - запитала вона, і голос її, всупереч очікуванням, не здригнувся.

На якусь мить настала тиша, така абсолютна, що було чути лише рівномірний плескіт моря за кілька десятків метрів. Потім стрілка різко смикнулася. Вона почала бігати по колу так швидко, що пальці ледь встигали за ним.

- Н... Е... Т... У... Т... - складали літери підлітки.

Юля відчула холод. Це була не відповідь, якої вона чекала. Вона очікувала на щось романтичне чи принаймні загадкове, як і належить «духу» письменника, а отримала удар під дих.

- А де? - вирвалося у неї.

Стрілка завмерла. Світло ліхтарика зненацька блимнуло і на секунду згасло, зануривши намет у повну темряву. Іришка зойкнула. У цю ж мить ззовні налетів різкий, майже крижаний порив вітру, який змусив намет здригнутися всім своїм каркасом. Десь зовсім поруч, біля входу в будинок, гучно й ритмічно застукало алюмінієве відро, наче хтось невидимий навмисно бив ним об землю.

Світло ліхтарика всередині намету моргнуло в останній раз і остаточно згасло, зануривши їх у непроглядну темряву, де єдиним звуком став переляканий подих підлітків та гуркіт штормового вітру.

- Мамо! - вереснула Іришка, відпускаючи блюдце.

Всередині почалася паніка. Хлопці заметушилися, намагаючись знайти вихід, але стихія була швидшою. Намет напружився, захитався від чергового потужного удару вітру, і його стійки не витримали: конструкція з глухим звуком наполовину зігнулася, притискаючи їх до землі й перекриваючи вхід.

- Вибираємося! Швидше! - крикнув Даня, відчайдушно намагаючись прорвати тканину, що тепер перетворилася на пастку.

Юля, ошелешена і налякана, на мить застигла. У темряві, серед галасу й гуркоту, їй здалося, що десь зовсім близько, прямо над вухом, пролунав короткий, сухий сміх, наче хтось задоволений їхнім переляком. Вона кинулася до виходу, що тепер виглядав як вузька щілина, крізь яку пробивалося тьмяне світло місяця. Блюдце, забуте в центрі, з гуркотом розбилося об землю, коли хтось із хлопців у паніці зачепив його ногою, - звук розбитого фарфору в таку мить звучав як фінальна крапка в їхній небезпечній грі.

Юля виборсалася з-під важкого брезенту останньою, відчуваючи, як гострі краї зламаних стійок дряпають шкіру. Вона ледь не задихнулася від різкого запаху пилу та морської солі, який увірвався в легені разом із холодним нічним повітрям.

Надворі панував хаос. Вітер вив, наче скажений, розриваючи тишу дачного селища, а розхитане алюмінієве відро продовжувало свій дикий ритм, вибиваючи дріб об каміння. Хлопці вже стояли на ногах, розгублено озираючись, а Іришка, сховавшись за спину Дані, тремтіла, не в силах вимовити й слова.

Максим з’явився нізвідки. Він вибіг з темряви, виглядаючи зосередженим і на диво спокійним на фоні їхнього переляку. Він швидко підхопив намет за край, намагаючись стабілізувати конструкцію, яка продовжувала небезпечно вигинатися під поривами шторму.

- Усі цілі?! - крикнув він, перекриваючи шум вітру. Його голос звучав гостро і владно.

Юля стояла нерухомо, вдивляючись у темряву там, де щойно лежало блюдце. Їй здавалося, що в уламках фарфору, які виблискували в місячному світлі, прихована якась таємниця, яку вона так і не встигла розгадати.

- Блюдце... - прошепотіла вона, але її слова потонули в гуркоті.

- Забудь про нього! - Максим схопив її за плече, міцно стиснувши тканину футболки, і різко смикнув у бік будинку. - Біжіть до хати! Зараз почнеться злива!

Юля глянула назад. Вітер на мить затих, і в цій раптовій тиші море, що розкинулося за кілька кроків, здавалося не просто водою, а величезною, байдужою істотою, що спостерігала за їхньою маленькою драмою. У голові все ще відлунювало останнє повідомлення «духа», яке тепер відчувалося не як містичний знак, а як холодний, тверезий вирок: «Не тут».

Вона побігла до ґанку, відчуваючи під ногами холодний пісок, а за спиною - все те саме відчуття, що десь там, за обрієм, її життя продовжує рухатися зовсім іншим шляхом, на який вона ніяк не могла вплинути.

Юля першою влетіла на ґанок, важко дихаючи. Серце калатало в грудях так, ніби намагалося пробити ребра.

Вона зупинилася, схопилася за перила, намагаючись впорядкувати думки, але раптом згадала.

Щоденник.

Вона залишила його на ґанку, на тому самому старому дерев’яному стільці, коли Іришка потягла її до намету. Порив вітру, що щойно мало не зніс їх разом із наметом, був таким потужним, що міг легко скинути все легке з відкритого майданчика.