Частина 18

Мама важко зітхнула і зробила крок углиб кімнати. Вона виглядала втомленою, і в цьому виразі її обличчя Юля прочитала не стільки строгість, скільки глухе нерозуміння того, що насправді відбувається з її донькою.

- Юлю, ми не обговорюємо це, - голос мами став твердим, як сталь. - Ти закрилася в собі, постійно ходиш як у воду опущена. Тиждень у селі тебе виснажив, і дача - це найкращий спосіб прийти до тями, на свіжому повітрі, подалі від твоїх дурних думок про те село. Ми вже домовилися, завтра о сьомій ранку виїжджаємо.

Мама ще раз пильно глянула на подушку, під якою лежав блокнот, але нічого не сказала. Вона просто розвернулася і вийшла, щільно зачинивши двері.

Юля відчула, як у кімнаті стало нестерпно тісно. Вона підхопилася з ліжка, відчуваючи, як усередині закипає лють, змішана з відчаєм. Дача була повною ізоляцією: ні подруг, ні Ігоря, ні навіть шансу на таємну втечу. Ігор чекав там, під їхньою шовковицею, а вона була замкнена в цьому «оздоровчому» плані батьків.

Вечеря проходила у гнітючій тиші. Мама розкладала їжу по тарілках, намагаючись не зустрічатися поглядом з Юлею. Тарілки дзвеніли об стіл з неприємним скреготом, а повітря в кухні здавалося густим і важким, як перед грозою. Юля сиділа, втупившись у свою тарілку, і механічно пересувала картоплю, відчуваючи, як у грудях росте гіркий ком. Для неї дача була синонімом вигнання - місцем, яке колись здавалося раєм, а тепер, після зустрічі з Ігорем, стало просто золотою кліткою без виходу.

Мама, яка до того навіть не дивилася в бік Юлі, раптом відклала виделку, витерла губи серветкою і, ледь помітно нахиливши голову, промовила зовсім не тим тоном, якого Юля очікувала:

- Юлю, ми з батьком порадилися...

Юля завмерла, ледь не впустивши виделку. Вона підняла очі на матір, намагаючись вловити підвох у її словах.

- Про що ти? - обережно запитала вона, боячись порушити цей момент.

Мама зітхнула, і на мить у її очах промайнуло щось схоже на щиру турботу, яка роками ховалася за суворими правилами.

- Якщо хочеш, ми не проти, щоб з нами поїхали твої подруги. Ілона, чи хто там ще... Якщо це допоможе тобі хоч трохи розвіятися і перестати дивитися на нас, як на ворогів, - нехай збираються на наступні вихідні. Місця в машині вистачить, а на дачі розкладемо додатковий диван у вітальні.

За столом знову запала тиша, але тепер вона була іншою - наелектризованою. Вітчим мовчки кивнув, підтверджуючи слова дружини, і знову взявся за їжу. Юля відчула, як серце пропустило удар, а потім забилося з подвійною силою. Вона не вірила своїм вухам.

Юля ледь не задихнулася від напливу суперечливих емоцій. Вона відчайдушно хотіла подякувати, але слова застрягли в горлі гірким вузлом. Мама пропонувала подруг, але на наступні вихідні. Це означало одне: ці вихідні, які починалися завтра, вона все одно проведе в ізоляції на дачі. І через тиждень теж. Її план з Ігорем, її надія на суботу - все це розбивалося об цей «добрий» жест батьків. Вона знову не поїде до села. Вона знову буде відрізана від тієї білої шовковиці, де все ще залишилося її серце.

Вона втупилася в тарілку, намагаючись стримати сльози, що знову підступали до очей. Батьки сприйняли її мовчання як вдячність або принаймні як згоду, і розмова за столом перейшла на буденні теми - збір речей, ремонт паркану, погоду на завтра. Вони не бачили за цим «так» її внутрішнього краху.

Після вечері, коли Юля нарешті опинилася у своїй кімнаті, вона безсило впала на ліжко.

- Ну що? - до неї тихенько зазирнула Іра. - Я чула. Подруги? Це ж круто!

Юля повернулася до сестри, і в її погляді було стільки болю, що Іра миттєво змовкла.

- Це пастка, Ір, - тихо сказала Юля. - Ти ж чула? Наступні вихідні. А завтра ми їдемо самі. Три дні на дачі. Без Ігоря. Без дівчат. Просто ми, батьки і море. Це означає, що ми знову не поїдем до села.

Вона накрила обличчя руками. Однак, попри всепоглинаюче відчуття поразки, десь глибоко всередині жевріла крихта втіхи. Якщо дівчата приїдуть наступного тижня, це принаймні означало, що на дачі не буде так самотньо. Вона не буде замкнена в чотирьох стінах зі своїми думками, наодинці з батьківськими повчаннями. У неї будуть Ілона та Іра - їхній сміх, їхні секрети, їхня підтримка.

- Знаєш, - прошепотіла Юля, витираючи очі, - це все одно краще, ніж сидіти тут, у місті. На дачі, принаймні, я зможу дивитися на море.

Вона підійшла до вікна. Нічне місто за ним здавалося ще більш чужим, ніж раніше. Юля розуміла: ці вихідні стануть для неї випробуванням на витривалість. Вона їде в «добровільну» в’язницю, але тепер, принаймні, вона знає, що попереду є світло - хоч і не таке яскраве, як вона сподівалася.

Вона повільно почала складати речі в сумку. Вперше за весь час вона поклала туди не лише зручний одяг, а й той самий блокнот. Якщо вона не може бути біля шовковиці, вона буде писати про неї. Це було єдине, що батьки в неї не могли відібрати.

О сьомій ранку місто було ще сонним, але салон машини вже був наповнений напругою. Дорога на дачу тягнулася довгою стрічкою, і чим далі вони від’їжджали від знайомих вулиць, тим більше Юля відчувала, як її серце стискається - вони віддалялися від Ігоря, від того села, від її справжнього життя.

Але за містом почалися поля. Безкраї, густі, кукурудзяні лани, що хвилювалися під ранковим вітром. Для їхньої сім'ї це було майже священним дійством - такий собі азартний ритуал.