Частина 17

Наступного дня після того, як план з батьками провалився, Юля почувалася розбитою. Вона сиділа на кухні, дивлячись у вікно на місто, яке видавалося їй сірим і ворожим. Сонце світило яскраво, але воно не гріло - всередині було холодно від усвідомлення, що вона «замкнена» тут, у місті.

Телефон постійно вібрував - в чаті подруги обговорювали плани на пляж. Юля довго вагалася, чи варто йти. Але бажання хоч на годину вирватися з чотирьох стін, де вона постійно натикалася на погляди батьків, взяло гору.

Коли вона прийшла на міський пляж, дівчата вже розклали покривала біля самої води.

- Юлько! Нарешті! - гукнула Ілона, махаючи рукою.

Юля опустилася на пісок, натягнувши сонцезахисні окуляри, щоб сховати вчорашні сліди від сліз. Дівчата продовжували щебетати. Ілона вихвалялася своїм новим знайомством, Іра розповідала про якісь інтриги у дворі. Тільки та Іра, у якої не було хлопця, тихо перебирала мушлі, час від часу кидаючи на Юлю стурбовані погляди.

- Юль, ти сьогодні якась... як не від світу цього, - раптом сказала Ілона, перервавши свою розповідь. - Що сталося? Як там в селі? Хтось образив?

Юля стиснула губи. Вона планувала просто помовчати, кивнути й повернутися додому. Але цей гамір, цей сонячний пляж і такі звичні дівчачі розмови про хлопців раптом здалися їй чимось настільки далеким від того, що вона відчувала з Ігорем під білою шовковицею, що її накрило.

- Я не можу... - почала вона, і голос здригнувся.

Вона розповіла все. Про те, як Ігор з'явився ніби нізвідки, про те, як змінився її світ. Вона не планувала плакати, але сльози просто потекли самі собою, залишаючи доріжки на засмаглих щоках. Вона розповіла, як батьки заборонили їхати, і як її план з сестрою Ірою провалився.

Дівчата замовкли. Ілона перестала гортати стрічку в телефоні, обидві Іри сіли ближче. Вони не сміялися. Навпаки, вони слухали з таким співчуттям, на яке Юля навіть не сподівалася.

- Слухай, Юль, - сказала Іра (та, що мовчала), поклавши руку їй на плече. - Ми ж розуміємо. Це справжня драма.

- Може, - раптом випалила Ілона, - ми поїдемо туди? Прямо сьогодні ввечері? На твою сільську дискотеку! Не надовго, глянемо, чи він там є, посидимо годинку і назад. Ми ж усі разом, нам нічого не буде!

Юля здивовано підняла голову, дивлячись на них крізь сльози. Ідея здавалася одночасно божевільною і єдиною можливою відповіддю на її біль.

Юля вхопилася за ці логічні аргументи, як потопельник за соломинку. Її голос тремтів, але в ньому відчувалася справжня паніка - страх перед реальністю, яка була куди жорсткішою за романтичні мрії.

- Дівчата, ви з глузду з’їхали! - Юля витерла очі тильною стороною долоні, різко сідаючи рівно. - Це село. Потрібно їхати сорок хвилин, це не за рогом. Останній автобус звідти - рівно о 22:00. Якщо ми спізнимося хоча б на хвилину, нас просто ніхто не вивезе.

Вона перевела подих і вказала на себе, наче окреслюючи межі своєї в’язниці.

- А якщо його там не буде? Якщо він навіть не прийде? Ви подумали? Ми залишимося там посеред ночі, а я… мене вдома можуть не випустити до 23:00. Максимум, на що я маю дозвіл - це 22:00, і то - лише тому, що ви зі мною.

Ілона, яка до цього грайливо розмахувала телефоном, раптом стала серйозною. Вона подивилася на сонце, що вже почало торкатися горизонту, а потім на Юлю.

- Юль, ти зараз звучиш як стара бабуся, - тихо промовила Ілона, але без кепкування. - Так, ризик є. Але ти хочеш провести все літо, дивлячись у стінку? Якщо ми не поїдемо, ти будеш гризти себе думкою: «А що, якби я поїхала?».

Іра-подруга, та, що була найспокійнішою, відклала мушлі й серйозно подивилася Юлі прямо в очі:

- Юль, у нас є план. Ми  поїдемо автобусом. А назад... якщо не встигнемо на автобус, ми просто викличем таксі. - впевнено сказала Іра, поправляючи волосся, що розтріпалося від морського вітру.

Юля на мить замислилася. Таксі - це було набагато дорожче за автобус, але це давало свободу. Проте, охолонувши від першої хвилі емоцій, вона зрозуміла, що все одно поспішати нікуди.

- Ну... можна спробувати, - повільно промовила Юля, дивлячись на подруг. - Але точно не сьогодні. Сьогодні в селі клуб не працює, я знаю графік. Там дискотеки лише з п’ятниці по неділю.

Вона ледь помітно посміхнулася, і це була перша щира посмішка за останні дні.

- Люблю вас, дівчата, - тихо додала вона, відчуваючи, як важкий камінь, що тиснув на груди від учорашнього вечора, нарешті починає кришитися. - Дякую, що не смієтеся з мене.

Ілона, яка до цього моменту була чи не найбільш азартною, поклала руку Юлі на плече і міцно стиснула його.

- Та кинь, ми ж подруги! - засміялася вона. - Згадайте, як місяць назад ми всією компанією «відмазували» Іру, коли вона втекла на побачення через вікно, бо її не пускали?

Всі троє перезирнулися і весело засміялися. Це був гарний спогад. Вони почали згадувати, як завжди прикривали одна одну: від нескінченних перевірок домашнього завдання, які вони робили за п'ять хвилин до уроку, до тих випадків, коли треба було вигадувати неможливі виправдання перед батьками чи вчителями.

- А пам’ятаєте, як ми взимку ходили на дах тієї недобудови? - пригадала інша Іра. - Як ми тоді злякалися, коли почули кроки сторожа, і як Юля придумала сказати, що ми просто загубили кота?