Частина 15

Вечір у клубі поступово втрачав свій блиск. Юля кружляла в танці, але кожні кілька хвилин її погляд зрадницьки ковзав до вхідних дверей. Музика гриміла, дівчата навколо сміялися, а серце, яке так чекало на Ігоря, повільно кам’яніло. Його не було. Ні о десятій, ні о пів на одинадцяту.

Світлана, відчувши настрій сестри, спробувала підбадьорити її, але навіть вона вже не приховувала роздратування. Натомість до них причепилася інша «розвага».

Коля. Місцевий забіяка, хлопець, чиє ім’я в селі вимовляли лише пошепки або з огидою. Він вештався поруч із компанією Катьки, але тримався особняком, наче хижак, що вичікує. В руках у нього була трилітрова банка вишневого компоту - дивний і недоречний атрибут для нічного клубу, який він, мабуть, притяг із собою ще з вечора.

- Гей, сільські красуні! - Коля перегородив їм шлях до бару, хитаючись і розплескуючи червоний компот, що нагадував на вигляд кров. - Чого такі сумні? Ігоря чекаєте? Так він не прийде.

Він гидко засміявся, і Катька поруч підхопила цей сміх, вистрілюючи в бік Юлі зневажливими поглядами. Коля зробив крок ближче, від нього тхнуло чимось міцнішим за компот.

 - Давайте, пригощайтеся, - він тицьнув банкою прямо в обличчя Юлі. - Свіжий, домашній.

- Коля, відійди, - різко кинула Світлана, затуляючи Юлю собою. - Ми додому йдемо.

- А я вас проводжу! - вигукнув він, перекидаючи банку з руки в руку. - У мене ж дорога додому та сама.

Юля зрозуміла: вечір зіпсовано остаточно. Страх перед Ігорем змінився на липку тривогу. Вона схопила Світлану за руку.

- Ходімо. Зараз же.

Вони майже вибігли з клубу, навіть не чекаючи одинадцятої. Але варто було їм опинитися на темній сільській вулиці, де лише зрідка підморгували вуличні ліхтарі, як за спиною почулися кроки. Тяжкі, нерівні, з характерним дзенькотом скляної банки об щось металеве.

Коля «телепався» за ними. Він не поспішав, наче знав, що вони нікуди не подінуться в цій темряві.

- Чого ви так біжите? - донісся його глузливий голос із темряви, перемішаний із хлюпанням компоту. - Вулиця довга, ніч тепла… Юль, чого мовчиш?

Юля прискорила крок, серце калатало десь у горлі. Вона знала, що цей хлопець не зупиниться, доки не втне якусь гидоту, а навколо - жодної душі, лише тихі хати, що повідчиняли вікна від спеки.

Дівчата майже влетіли у двір, хапаючись за холодну металеву ручку хвіртки. Серце Юлі вискакувало з грудей - кроки Колі ставали дедалі ближчими, а його важке дихання вже відчувалося за спиною.

- Та чого ви так рано? - голос Колі пролунав зовсім близько, з тією розв’язною ноткою, від якої по шкірі пробігли мурахи. - Давайте побалакаєм, ось тут на лавці посидимо. Я ще компоту лишу, пригощу…

- Нам вже пора, - твердо відрізала Світлана, не повертаючись до нього. Вона різко штовхнула хвіртку, і та зі скрипом піддалася.

Дівчата проскочили всередину, і Світлана, не гаючи ні секунди, спробувала зачинити її перед самим носом Колі. Він, зовсім не очікуючи такого рішучого опору, зробив різкий крок вперед, намагаючись просунути ногу в щілину. У цей момент його рука, в якій він все ще стискав банку, здригнулася.

Тяжкий скляний посуд вислизнув з його пальців.

Звук був оглушливим, особливо в тиші пізньої вулиці. Банка з гуркотом вдарилася об асфальт і розлетілася на тисячі гострих уламків. Густий, солодкий вишневий компот миттєво розтікся під ногами, перетворюючись на липку калюжу, що в напівтемряві здавалася чорнильною плямою.

Коля завмер. Його хмільна посмішка зникла, змінившись розгубленістю. Він дивився на уламки під своїми ногами, а потім на хвіртку, яка нарешті з гучним металевим брязкотом замкнулася на засув.

- От дідько… - пробурмотів він, дивлячись на свої заляпані в компоті кросівки. Липкий запах вишні вмить наповнив повітря.

З того боку паркану, з безпечної глибини саду, Юля і Світлана зупинилися, важко дихаючи. Вони стояли у темряві, притиснувшись спинами до хвіртки, і боялися навіть поворухнутися.

- Світко, - ледь чутно прошепотіла Юля, - він же… він же зараз почне розносити паркан від злості.

Коля за парканом сперся на ворота, від чого вони здригнулися. Він почав гучно лаятися, намагаючись очистити підошви від липкого компоту, і його злість тепер була спрямована не на флірт, а на зіпсовані речі.

- Нам хана, - прошепотіла Юля, - Зараз всі проснуться, влаштують допит, почнуть розпитувати, звідки ми прийшли і чому за нами Коля ганявся… Бабуся не промовчить.

Вона нервово розгладжувала сукню, на якій, здавалося, досі лишився липкий дух вишні.

Світлана, навпаки, виглядала напрочуд спокійною.

- Ну і що? Ми прийшли вчасно, до одинадцятої. Це головне. А те, що якийсь дурень до нас причепився - це не наша вина. А про Колю і так всі знають, що він «того» - у нього ж дах їде через день. Ніхто не буде розбиратися, всі просто скажуть: «Типовий Коля».

У вікні будинку нарешті спалахнуло світло. Бабуся, почувши гуркіт і крики, почала відсувати штори.

З хати вийшла тьотя Валя, в накинутій на нічну сорочку хустці. Вона підійшла до хвіртки, вдивляючись у темряву.