Частина 14

Вони швидко поскидали залишки помідорів у кошики і майже бігом рушили до літнього душу, який ховався в глибині саду, за розлогим виноградником.

Літній душ виглядав як справжня фортеця сільського релаксу. Це була вузька, збита з посірілих від часу та дощів дощок кабінка, яка колись давно була пофарбована у синій колір, а тепер облупилася, оголивши шорстку деревину. На даху, підпертий грубими брусами, височів величезний залізний бак, що за день добряче розжарився під пекучим сонцем. До входу вела стежка, викладена пласким морським камінням, а двері, які постійно перекошувалися, при закритті видавали глухий, дерев'яний стукіт, що миттєво відсікав від світу. Всередині пахло гарячою сухими дошками, трохи сирістю від мокрої землі під ногами та солодкуватим ароматом дикого винограду, що густо обплітав стіни зовні.

Світлана першою заскочила всередину, відразу витягнувши назовні шланг, щоб Юля могла сполоснути руки від липкого помідорного соку.

- Слухай, Юль, - Світлана весело хлюпнула водою, що була ще приємно теплою від бака. - А давай малечу візьмемо і на пляж гайнемо? Поки ще не вечеряли встигнемо.

Юля, яка саме намагалася відтерти червону пляму з зап'ястя, завмерла. Її очі розширилися від несподіванки.

- На пляж? Прямо зараз? - вона озирнулася на будинок, - Світко, ти з глузду з’їхала? А нас взагалі відпустять? - голос Юлі пролунав трохи боязко, хоча в грудях вже розливалося приємне передчуття свободи.

Світлана визирнула з-за дверей кабінки, витираючи обличчя краєм свого сарафана. В її очах грали бісики.

- Якщо візьмемо з собою Андрійка та малечу, то бабуся навіть слова не скаже! Це ж «опіка», - Світлана хитро підморгнула. - Скажемо, що ми їх вигулюємо, щоб вони зголодніли.

Юля подивилася на свої долоні - вони вже були чистими, але запах помідорного бадилля та літа, здавалося, в’ївся в шкіру назавжди. Ідея здавалася трохи шаленою.

Юля витерла руки об сукню, ще раз озираючись на вікна будинку.

- А дискотека? - спитала вона, знизивши голос до шепоту. - Ми ж збиралися… Ми ж будемо сьогодні проситися?

Світлана, яка вже встигла вийти з кабінки, зупинилася і підійшла до сестри. Вона поклала руки їй на плечі, дивлячись прямо в очі з тією впевненістю, якої Юлі так бракувало.

- Ну да, звісно, підемо, - відказала Світлана, ледь помітно посміхаючись. - Ігор же там буде. Ось там, у натовпі, під музику, ти все й виправиш. Скинеш цей вантаж страху, який тягнеш за собою весь вечір, і просто поговориш з ним. Ніяких пагорбів, ніяких помідорів - тільки ти і він.

Юля здригнулася від згадки про Ігоря, але цього разу страх був змішаний із солодким хвилюванням. Проте доля розпорядилася інакше: з боку веранди пролунав голос тьоті Валі, роздратований і гучний:

- Дівчата! Де вас носить?! Помідори в кошиках вже "плачуть", а ми тут самі з бабцею не впораємося! Закривати треба негайно, бо зіпсуються!

Світлана зітхнула, закативши очі до неба:

- От тобі й пляж…

Пляж довелося відкласти. Замість морського бризу на них чекало задушливе приміщення літньої кухні, де пара від окропу стояла стовпом. Наступні три години перетворилися на справжній марафон консервації. Юля та Світлана без зупинки мили, стерилізували банки, перекладали стиглі томати спеціями та заливали їх гарячим розсолом.

Бабуся Катя, як завжди, невтомно керувала процесом:

- Юлю, щільніше, щільніше клади! Не залишай повітря! Світлано, не крутися, кришку тримай рівно!

Юля збилася з ліку, скільки банок вони вже закрили - десять, двадцять? Її пальці розпарилися, стали рожевими від гарячої води, а спина нила від постійного нахиляння. Але дивно - за роботою думки про власну «недолугість» відступили. Вона ловила ритм, допомагаючи тьоті Валі закручувати кришки спеціальною машинкою, і відчувала себе частиною чогось великого і справжнього.

- Дивись, які гарні! - тьотя Валя витерла чоло фартухом, дивлячись на ряди банок, що виблискували на столі. - Дівчата, ви справжні молодці сьогодні. Якби не ви, ми б до півночі тут стояли.

Світлана штовхнула Юлю ліктем під бік, коли бабуся на мить відвернулася.

- Ну що, - прошепотіла вона, - за таку допомогу нам просто зобов'язані дати «зелене світло» на вечір. Ми заробили свою дискотеку, чи не так?

Юля подивилася на ряди червоних, ще теплих банок - результат їхньої спільної праці. Вона відчула приплив гордості. Вона не втекла, вона впоралася, і тепер, коли робота була зроблена, страх перед вечором зник, поступившись місцем жаданому бажанню нарешті видихнути і побачити Ігоря.

Бабуся Катя сиділа на лаві, витираючи руки об фартух, і задоволено оглядала «урожай» на полицях.

- Ну що, помічниці, відпрацювали своє? - озвалася бабуся, пильно роздивляючись їх. - Юлько, вся червона, як ті помідори.

Світлана штовхнула Юлю ліктем - це був сигнал. Вона зробила крок вперед, прийнявши свій найбільш «невинний» вигляд, який завжди безвідмовно діяв на дорослих.

- Бабусю, ну ми ж старалися! - почала Світлана, ледь не вчепившись у бабусин фартух. - Весь день на городі, потім три години з банками… ми ж заслужили хоч трохи відпочити? Там сьогодні в клубі дискотека, всі наші йдуть.