Частина 13

Світлана з Андрієм, які вже відійшли трохи далі, не бачили того, що сталося. Вони голосно сперечалися, чиї пакети важчі, і цей побутовий шум дисонував із крижаним мовчанням на вершині пагорба.

Юля кусала губи, відчуваючи, як очі починають пекти від сліз. Вона не знала, що сказати. Пояснити, що її паніка не мала нічого спільного з тим, як вона до нього ставиться? Але Ігор уже змінився.

- Ну що, мабуть, підемо, - сказав він, не дивлячись на неї. Його голос звучав рівно, без жодної емоції. - Щось ми довго.

Він розвернувся і почав спускатися вниз, навіть не простягнувши їй руку, щоб допомогти на крутому схилі. Юля дивилася на його спину, на те, як впевнено він ступає по камінню, і відчувала, як її «щасливий вечір» розсипається на друзки.

Спуск був тортурою. Вони йшли поруч, але між ними ніби виросла бетонна стіна. Коли вони наздогнали Світлану та Андрія, атмосфера миттєво змінилася.

- О, нарешті! - вигукнув Андрій, витираючи піт з лоба. - Я вже думав, ви там пам’ятник вирішили вивчити назубок. Юль, ти чого така бліда? Сонце перегріло?

Юля лише хитнула головою, уникаючи погляду Світлани, яка одразу зрозуміла, що щось пішло не так. Вона примружилася, спостерігаючи за Ігорем, який тепер завзято розповідав щось Андрію про мотоцикли, ігноруючи присутність дівчат.

- Ігоре, - Світлана раптом зупинилася, перегороджуючи йому шлях. - Ти сьогодні ввечері підешь на діскотеку? Ми з Юлею плануєм.

Ігор на мить зупинився. Юля завмерла, ледь дихаючи, чекаючи на відповідь.  Ігор повільно перевів погляд на Юлю.

- Мабуть ні. Не думаю, що зможу, - відповів він, навіть не зробивши паузи для ввічливості. - Справи. Може, якось іншим разом.

Він коротко кивнув усім і, не обертаючись, пішов у бік своєї вулиці.

- Юль, що трапилось? Вже все так добре складалося, - Світлана зупинилася посеред дороги, змушуючи сестру теж загальмувати. Вона вдивлялася в обличчя Юлі, яке раптом стало сірим від напруги.

Юлю накрило. Це не було звичайне розчарування - це був той самий накопичений страх, що жив у ній з початку літа. Вона відчула, як до горла підступає гіркий клубок, і стриматися стало неможливо. Істерика почалася несподівано, як літня гроза: сльози покотилися градом, голос почав зриватися на тонкий писк.

- Я… я злякалася! - випалила вона, задихаючись від власного безсилля. - Тому що я не вмію! Я не вмію цілуватися, Свєто!

Світлана закліпала очима, щиро спантеличена. Вона очікувала почути що завгодно - від того, що Ігор сказав щось образливе, до того, що бабуся їх побачила, але точно не це.

- Ти що, фільмів не дивилась? На помідорах не тренувалась? - засміялася Світлана, але одразу вмовкла, побачивши, в якому стані сестра.

- Ні, ніколи! - Юля закрила обличчя руками. Її плечі здригалися. Я просто боялася, що він торкнеться мого обличчя і побачить, яка я недолуга насправді.

Юля шморгнула носом. Їй здавалося, що кожна веснянка на її обличчі - це окрема причина для того, щоб Ігор відсахнувся. Вона все життя ховалася за мішкуватими футболками, щоб приховати фігуру, яка стала жіночною занадто швидко і зовсім не так, як вона того хотіла. Їй здавалося, що вона - помилка природи, яка намагається влізти в казку, де їй не місце.

- Ой, дурненька, - Світлана зітхнула і притягнула сестру до себе, обіймаючи її за плечі. - Ти серйозно думаєш, що він там стояв і оцінював твої пори чи конопаті? Він на тебе дивився так, ніби ти єдина людина на цій планеті.

- Він не знає, що я нічого не вмію, - схлипнула Юля. - А якщо він почне цілувати, а я… я зроблю щось не так? Або буду незграбною? Він же розчарується! Краще хай думає, що я холодна, ніж дізнається, що я - невміла дитина.

- Слухай сюди, - Світлана відсунула Юлю від себе і суворо подивилася їй в очі. - По-перше, ніхто не народжується з інструкцією до поцілунків. Усі колись були «незграбними помідорами». А по-друге, ти так боїшся свого тіла, що навіть не помічаєш: Ігор не з Катькою зараз, він був з тобою. І він не відводив очей від тебе, навіть коли навколо було пів села. І якщо ти продовжуватимеш ховатися за комплексами, то так і залишишся «дівчиною, яка втекла з вершини пагорба».

Юля витерла очі рукавом. Слова сестри трохи вгамували бурю всередині, але сором нікуди не зник. Вона все ще відчувала себе самозванкою у власному житті.

- Мені так соромно перед ним, - тихо прошепотіла вона. - Ти бачила, як він подивився? Він більше не прийде.

- Він прийде, - впевнено сказала Світлана. - Але тільки якщо ти припиниш робити з себе жертву власних страхів. Хочеш навчитися? Гаразд. Я покажу тобі, що робити. А помідори в холодильнику знайдемо.

Вони повернулись додому. Розпакували пакети, допомогли тьоті Валі по кухні і пішли в кімнату.

У кімнаті було задушливо. Юля сіла на краєчок ліжка, досі відчуваючи на щоці фантомний дотик Ігоря. Вона почувалася виснаженою, наче пробігла марафон, а не просто спустилася з пагорба.

Світлана через хвилину повернулася, тримаючи в руках два великих, стиглих помідори.

- Отже, - Світлана урочисто поклала «реквізит» на комод, - теорія закінчилася, починається практика.

Юля з недовірою подивилася на овочі.