Частина 10

Ранок видався важким. Юля підійшла до дзеркала, і серце здригнулося: припухлість на щоці нікуди не зникла. Це було справжнє лихо. Всі плани - виглядати ефектно, бути в центрі уваги - розбилися об це безглузде «бджолине» непорозуміння. Але, відверто кажучи, могло бути й гірше, тож вона вирішила не впадати у відчай.

Дівчата весь день поводилися зразково. Вони слухняно перетягали відра з водою, збирали ягоди та виривали бур'ян під пильним оком бабусі, не намагаючись навіть наблизитися до хвіртки. Та спокій тривав недовго.

- Юль! - Іра влетіла в хату, ледь переводячи подих. - Там Ігор! Чекає за воротами, питає, як ти. Сказав, не піде, доки не побачить!

Юля завмерла, стиснувши в руках кошик із ягодами. Серце в грудях забилося, як у спійманої пташки.

- Скажи йому, що я не можу вийти, - випалила вона, намагаючись заховати обличчя за волоссям. - Болить сильно, я вигляд маю жахливий. Ну просто... не хочу, щоб він мене такою бачив.

- Але він наполягає! - не вгавала сестра.

- Ну тоді хай стоїть! - Юля відвернулася, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози. - Я не вийду. Не можу.

Іра побігла назад до воріт, а Юля разом зі Світланою обережно підкралися до хвіртки. У дерев’яному паркані була зручна шпаринка. Юля припала до неї оком і завмерла.

Він стояв на запиленій сільській дорозі, наче герой із якогось фільму. Чорне волосся було ідеально підстрижене, карі очі світилися якоюсь дивною тривогою. Білосніжна сорочка, сині штани та… білі кеди.

- Ти бачила? - прошепотіла Юля Світлані, відчуваючи, як по щоці покотилася сльоза. - Такі дороги в селі, пил стовпом, а в нього взуття чисте, як у магазині. Як він це робить?

І в цей момент їй стало так боляче, що вона не витримала і розплакалася - не від болю в щоці, а від того, що він тут, він чекає, а вона - схована за цими клятими дошками, як невдаха.

До вечора сталося диво: набряк зійшов. Юля знову була красунею. Відзеркалення в дзеркалі радувало око, і дівчата зрозуміли - час діяти. Почалося «оброблення» дорослих.

- Бабусю, ну будь ласка! - Юля та Світлана оточили її біля столу, де вона чистила картоплю. - Ми ж цілий день працювали, руки повідпадали. Відпустіть нас на дискотеку! Перший раз же просимо!

- Тьотю Валю, ну скажіть їй! - Юля зробила найжалісливіші очі. - Ми будемо як шовкові.

Бабуся зітхнула, витираючи руки об фартух.

 - Ох, молодь… Світ з розуму сходить. Добре. Але - до десятої вечора! Щоби рівно о 22:10 були вдома, зрозуміли? Ні хвилиною пізніше!

- Дякуємо! - дівчата навперебій кинулися цілувати бабусю в щоки.

Почалися справжні збори. Це було схоже на підготовку до виходу на червону доріжку.

- Юль, давай той легкий сарафан, він тобі так личить! - Світлана перебирала речі. - І обов’язково підфарбуй губи, Ігор точно не зможе відвести погляд.

- Ми ж навпростець підемо, через поле? - запитала Юля, перевіряючи, чи добре тримається зачіска. - 15 хвилин - і ми там.

- Через поле? - Світлана глянула на свої новенькі босоніжки. - Там же пилюка, Юль! Весь наш вигляд зіпсується за п’ять хвилин. Давай краще по асфальту, хоч і довше йти - хвилин 25, зате виглядатимемо як королеви.

- Згодна, - Юля кивнула, вдихнувши аромат парфумів. - Королеви не ходять пильними стежками.

Вони ще раз глянули в дзеркало. Усміхнені, з надією в очах, вони були готові до свого першого вечора, де все мало змінитись.

Музика в сільському клубі вже гриміла. Але компанії топталися на ґанку, ніби не наважуючись перетнути невидиму межу. Юля та Світлана, перезирнувшись, впевнено пройшли всередину. Там було майже порожньо: молодь несміливо тулилася до стін, займаючи стільці рядами, наче в очікуванні якогось офіційного виступу.

- Це нормально, - прошепотіла Світлана, поправляючи сукню. - Всі чекають, поки хтось перший наважиться порушити цю ніяковість.

Юля глянула на годинник - дев’ята. Часу було обмаль. Ігоря ніде не було, і всередині щось болісно стиснулося. «Може, він не прийде? Може, йому байдуже?» - думка була як голка.

- Свєт, годі чекати! - рішуче сказала Юля, відчуваючи приплив відчайдушної сміливості. - Світло притушили, музика бамкає. Пішли!

Вони вийшли в центр порожнього залу. Юля закрила очі й почала рухатися, дозволяючи ритму заповнити кожну клітинку тіла. Світлана підхопила її, і за мить ця пара стала «криголамом» - люди почали підніматися зі своїх місць, ніби їм тільки цього й було потрібно. Зал ожив, закрутився, задихав.

Дівчата танцювали до сьомого поту, а коли ставало надто жарко, вибігали на ґанок ловити нічну прохолоду. Темрява стала густою, оксамитовою. І ось, коли вони повернулися в зал, Світлана раптом вчепилася Юлі в лікоть і різко смикнула назад:

- Не повертайся! - зашипіла вона на вухо. - Вони прийшли. Сіли на лавочку в кінці.

Юля застигла. Серце зробило кульбіт і, здавалося, завмерло десь у горлі. Вона відчула його присутність, навіть не дивлячись у той бік - повітря навколо наче стало інакшим, важчим і солодшим. Крадькома, через плече, вона побачила компанію хлопців. Ігор щось жваво розповідав, жестикулюючи, але раптом завмер. Його погляд ковзнув по танцюристах, на секунду зупинився на постаті Юлі… і зафіксувався.