Частина 9

Ранок видався метушливим. Юля, майже не спавши від передчуття, пакувала сумку, ніби збиралася не в село, а в інше життя. Кожна річ, яку вона клала, здавалася символом її рішучості: легка сукня, блокнот для думок, улюблені босоніжки. Навіть Іра сьогодні була незвично тихою, ніби відчувала, що цей приїзд змінить усе.

Дорога до села пролетіла як в тумані. Автобус, переповнений запахами пилу та дешевих парфумів, здавався порталом, що віддаляв її від задушливого міста і наближав до того єдиного місця, де її серце билося в унісон із шумом моря.

Коли вони зійшли на зупинці, повітря здалося густішим, наповненим ароматами розігрітої сонцем трави та далекого солоного бризу. Світлана та Андрій вже чекали біля старої акації. Світлана, як завжди, виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок модного журналу, попри сільський пейзаж навколо.

- Ну нарешті! - вигукнула Світлана, кидаючись обіймати Юлю. - Ви що, повзли пішки? Ми тут уже ледь коріння не пустили. Андрію, чого стоїш, бери сумки!

Андрій мовчки підхопив речі, а Світлана одразу взяла Юлю під руку, починаючи свій нескінченний потік новин.

- Ти не повіриш, що тут коїться. Новини просто космічні! У нас нарешті відкрили дискотеку у  клубі. Тепер там музика до півночі, світло, хлопці з сусіднього села з'їжджаються... Мене батьки, звісно, не пускають. Кажуть: «Мала ще, сиди вдома». А я так хочу! Там же танці, там атмосфера... Юль, ти ж допоможеш мені вмовити маму? Ти у нас «правильна», тебе завжди слухають.

Юля слухала впіввуха, її погляд раз у раз шукав знайомі контури вулиць. Вона хотіла запитати про Ігоря, але язик не повертався. Боялася, що її голос здригнеться і видасть її з головою.

Нарешті вони дісталися до дому бабусі Каті. Швидко переодягнувшись у простіші речі, Юля зі Світланою, майже не змовляючись, побігли до того самого місця - до великої білої шовковиці, що розкинула свої гілки.

Це був їхній таємний острів. Гілки, перевантажені солодкими ягодами, схилялися до самої землі. Повітря навколо дерева гуло від бджолиного оркестру - вони теж поспішали насолодитися переспілими плодами, які важкими краплями падали в траву.

- О, дивись, яка велика! - Світлана зірвала білу ягідку і відразу відправила її до рота. - М-м, справжній мед. Юль, їж, поки птахи все не пооб’їдали.

Юля засміялася, відчуваючи, як напруга останніх днів починає відпускати. Вона піднялася на нижню гілку, вдихаючи густий аромат літа.

- Тут просто рай, - прошепотіла вона, закриваючи очі.

Раптом спокій вибухнув хаосом. Юля різко сіпнулася, відчувши, як у волоссі щось заплуталося. Гул бджіл став агресивнішим, наче вони захищали свій скарб.

- Ой! Що це?! Світлана, допоможи! - Юля почала відчайдушно махати руками, намагаючись виплутати «непрохану гостю».

- Та стій ти! Ти їх тільки дратуєш! - Світлана теж почала махати руками, але було запізно.

Одна бджола, розгнівана їхніми рухами, влучила прямо в ціль. Гострий, пекучий біль пронизав щоку Юлі. Вона зойкнула, вчепившись за гілку, щоб не впасти.

- Ай! Вона мене вкусила! Прямо в обличчя! - голос Юлі здригнувся від несподіванки та жаху.

- Боже мій, Юлька, ти чого? Дай подивлюся! - Світлана наблизилася, але, побачивши вираз обличчя подруги, не змогла стримати сміху. - Ой, вибач... просто ти зараз така кумедна!

- Тобі смішно? - Юля ледь не плакала. Біль ставав пульсуючим, наче в щоку встромили розпечену голку. - Мені пече неймовірно!

Вони кинулися до будинку. Юля вже відчувала, як шкіра починає натягуватися, а око поступово запливає. У ванній кімнаті бабуся Катя, дізнавшись про біду, почала метушитися, дістаючи якісь мазі та примочки. Прибігла тьотя Валя, слідом за нею - гамірні малюки, які одразу почали розпитувати: «А що сталося? А чому Юля схожа на хом'яка?».

- Та тиха ви всі! - гукнула бабуся Катя. - Валю, дай сюди содовий розчин. Юль, не чіпай! Зараз пройде.

Але Юля не слухала. Вона дивилася у маленьке дзеркальце над умивальником і бачила, як її обличчя перетворюється на щось невідоме. Набряк був уже критичним. Око майже закрилося, а шкіра палала вогнем.

- Як я тепер покажуся на очі... - прошепотіла Юля, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

Вона так мріяла про цей день. У її планах було піти на пляж, посидіти біля води, сподіваючись, що хтось випадково помітить її повернення. А тепер вона заперта в чотирьох стінах, з розпухлим обличчям і болем, який затьмарював усе.

- Світлан, ти ж казала, що новини тут швидко розносяться, - Юля спробувала посміхнутися, але це було боляче. - Тепер про мій приїзд дізнаються всі, тільки не так, як я хотіла. «Юля приїхала, але виглядає як невдалий експеримент з бджолами».

Світлана, нарешті переставши сміятися, зітхнула і поклала руку на плече подруги:

- Ну, зате Ігор точно не скаже, що ти приїхала «занадто гарною». Справжнє кохання, Юль, має бачити красу навіть крізь набряки.

Юля відвернулася до вікна. Надворі сонце продовжувало світити, ніби нічого не сталося. Десь там, за межами саду, теж проходило життя, у якому, можливо, зараз був і він. І зараз вона була безпорадною, як ніколи раніше, замкненою у своєму «хованці», очікуючи, поки Всесвіт знову проявить свою дивну, іноді надто буквальну, іронію.