Частина 8

Перший день вдома Юля провела в густому тумані власного відчаю. Подруги наввипередки засипали її повідомленнями, вимагаючи зустрічі, щоб поділитися новинами, але Юля вперто ігнорувала телефон. Вона не мала сил грати роль безтурботної підлітки, чиє найбільше горе - це невдала стрижка чи сварка. Весь день і вечір вона провела в меланхолії: то витирала сльози, що котилися самі по собі, то вмикала на повну гучність музику, сподіваючись, що ритм заглушить шум думок у голові.

Раптом до неї прийшло жахливе усвідомлення: коли вона в розпачі посилала свої прохання Всесвіту, вона просто хотіла перевірити, чи дійсно думки матеріальні. Тепер вона знала напевно - вони працюють. Ще позавчора вона благала про те, щоб опинитися вдома, щоб ніколи більше не бачити Ігоря, і все збулося з хірургічною точністю. Але тепер, опинившись у «безпеці» своєї кімнати, вона зрозуміла, що це було найгіршим, що вона могла зробити. Вона не хотіла додому. Вона хотіла назад, до бабусі, до тієї лавочки під ліхтарем. Всесвіт виявився надто слухняним, але запізнився на цілу вічність.

Наступного дня довелося виходити в люди, бо стіни кімнати тиснули на скроні.

- Мам, я піду з дівчатами погуляю, - кинула Юля, навіть не глянувши на матір. - Давно не бачилися.

- Добре, - відгукнулася мати з кухні. - Тільки Іра з тобою. Нагляд ніколи не завадить.

Іра, яка вешталася поруч, розпливлася в задоволеній посмішці. Юля ледь стрималася, щоб не закотити очі - сестра зовсім не вписувалася в її плани на самотність, але сперечатися не було сил.

Вони зустрілися у Ілони. Кімната була наповнена солодким запахом чаю та дешевого парфуму. Дівчата, наче й не помічаючи пригніченого стану Юлі, випалювали свої новини, як з кулемета.

- Я зустрічаюсь з таким хлопцем! Він сусід по дому, познайомилися випадково в магазині, - щебетала Ілона, нервово поправляючи волосся. - Він до речі прийде сюди через дві години, самі побачите.

- А в мене все стабільно, - додала Ірина, недбало відпиваючи чай. - Я з Колею гуляю, але він якось мало приділяє мені уваги, постійно в телефоні. Хоча, ми вже цілувалися.

Ілона пирхнула, а потім різко перевела погляд на Юлю.

- А ти що, Юль? Як ти там, у селі? Всіх корів подоїла, чи, може, навчилася сіно перевертати? - Ірина розсміялася, і цей сміх відлунням розлетівся по кімнаті.

Юля відчула, як всередині щось обірвалося. Вона бачила їхні вичікувальні погляди, їхню звичку дивитися на неї як на «відмінницю» та «сіру мишку». Їй до болю хотілося розповісти їм про Ігоря, про його очі, про море, про те, як він дивився на неї. Але ці насмішки… Замість того, щоб промовчати, Юля випрямила спину. Холод, який вона відчувала з учорашнього дня, раптом перетворився на сталеву рішучість.

- Я зустрічаюся з хлопцем, - тихо, але чітко промовила вона, дивлячись прямо в очі Ілоні. - І він такий, що носить мене на руках.

На секунду в кімнаті запала тиша. Обличчя подруг витягнулися, посмішки зникли. Вони не очікували такого від «тихоні» Юлі.

- Ну… - Ілона першою оговталася, в її голосі з’явилася нездорова цікавість. - Ну, давай, розповідай скоріше і в подробицях.

Юля зрозуміла: вона перетнула лінію. Тепер відступати було нікуди. Вона відчула, як серце знову забилося в ритмі того вечора біля воріт.

- Він… він не з тих, хто говорить багато, - почала Юля, намагаючись підібрати слова, щоб не зрадити справжнє відчуття тієї близькості, але водночас зробити історію «зрозумілою» для них. - Він просто відчуває, коли мені сумно. Він… він просто поруч.

- І що, він справді носить тебе на руках? У прямому сенсі? - Ілона зневажливо хмикнула, але в її голосі проскочила нотка заздрощів.

- А як його звуть?

- Його звати Ігор. Він старший за нас, - кинула Юля, вирішивши додати таємничості. - І так, він справді змушує мене відчувати себе важливою. Не такою, як ви тут, де кожна зустріч - це перевірка, чи достатньо ти гарна для чергового Колі.

Ірина скривилася:

- Ой, ну почалося. Давай конкретніше: він хоч з міста, чи так і залишився в селі?

- Він там, де хоче бути, - відрізала Юля. - І я знаю, що він чекає на мене.

- Добре, познайомиш? - спитала Ірина, дещо збентежена такою впевненістю подруги. - Колись. А ще я на дискотеку ходила, там було… - почала вона розповідати про свої пригоди, але Юля майже не слухала.

- Юль, пішли додому, - раптом занила сестра Іра.

Юля зітхнула.

- Добре, підемо. Ще зустрінемось, - кинула вона дівчатам, відчуваючи дивне полегшення.

Коли вони вийшли на прохолодну вулицю, Іра міцно вчепилася в лікоть сестри.

- Ти не звертай на них уваги, - прошепотіла вона, і в її голосі було стільки захисту, що Юля мимоволі зупинилася. - Вони нічого не знають. Ти для них просто «відмінниця», а я знаю, яка ти насправді.

Юля зітхнула, відчуваючи вдячність. Іра була єдиною, хто знав про всі її шрами - і душевні, і ті, що ховалися під одягом.

- Юль, знаєш… я розмовляла з татом. Сказала йому, що тут дома скучно, і що ми ще хочемо до бабусі. І знаєш, що він сказав? «Добре».

Юля завмерла. Весь світ раптом зупинився.