Частина 7

Сонце вже не так нещадно припікало, але повітря все ще було густим і гарячим. Треба було повертатися додому.

- Нам вже пора додому, дякую тобі — сказала Юля Ігорю.

- Тоді до вечора? - спитав Ігор, - Я приїду, вийдешь?

- Так - відповіла Юля.

Юля не просто йшла - вона летіла, ледь торкаючись розпеченої землі шльопанцями. У голові пульсувала лише одна думка: скоріше! Скоріше додому, попоратися, повечеряти і знову побачити Ігоря на тій самій лавочці біля бабусиного тину.

- Юлю, пригальмуй! - Світлана наздогнала її і міцно вхопила за лікоть, змусивши зупинитися.

- Ти що, збожеволіла? Не біжи так, вони ж прямо за нами йдуть. Ти хочеш, щоб вони подумали, ніби ми за ними бігаємо?

Юля озирнулася. Справді, хлопці на своїх велосипедах неспішно котилися позаду, перекидаючись жартами. Серце знову збилося з ритму.

- Ти ж пам’ятаєш, що мені Сергій подобається? - прошепотіла сестра, і в її очах блиснув справжній дівочий азарт. - Ну придумай щось, ти ж у нас відмінниця, у тебе мізки варять!

Юля на мить задумалася. План народився миттєво, наче сам собою.

- Зроби вигляд, що підвернула ногу, - так само пошепки відповіла Юля. - Я скажу, що ми підемо швидше, бо нас вдома чекають, а ти попросиш Сергія допомогти. Це твій шанс!

Світлана виявилася актрисою від бога.

- Ой! - раптово скрикнула вона, підтиснувши одну ногу і ледь не впавши на пильну дорогу. - Здається, ногу підвернула... Боже, як боляче!

Хлопці миттєво загальмували. Сергій, навіть не чекаючи прохання, зіскочив із велосипеда і опинився поруч.

- Давай я подивлюсь, - сказав він серйозно, підставляючи своє міцне плече. - Спирайся на мене, не бійся.

Світлана хитро підморгнула Юлі через плече Сергія, і та лише посміхнулася у відповідь. Тепер компанія розділилася: Юля з Ігорем та рештою пішли вперед, а Світлана з Сергієм, наче в сповільненій зйомці, тихо побрели позаду. Кожна хвилина цієї прогулянки була як подарунок.

Біля самої хвіртки Ігор затримав Юлю на мить.

- До вечора? - запитав він, дивлячись прямо в очі.

- До вечора, - видихнула вона.

- Буду чекати. Залишилося зовсім недовго, - сказав Ігор, і в його голосі було стільки впевненості, що Юля повірила: цей вечір стане найкращим у її житті.

Але варто було їй переступити поріг двору, як світ розколовся навпіл. Біля ганку стояв знайомий автомобіль, а біля розпаленого мангалу метушилися батьки.

- Привіт, доню! Змінилися плани, - весело вигукнула мама, обіймаючи Іришку.

- Ми вирішили приїхати раніше. Сьогодні переночуємо, а завтра вранці всі разом їдемо додому.

Юля завмерла, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Ступор. Глухий, німий відчай. Як? Навіщо? Ще вчора вона кожну хвилину благала всесвіт, щоб її швидше забрали з цього села, щоб скінчилося це заслання. І ось всесвіт почув. Але він запізнився! На одну доленосну зустріч, на один вечір він запізнився.

- Мам... але навіщо завтра? Нам і тут добре, - Юля намагалася, щоб її голос не тремтів. - Поглянь на Іру, вона знайшла друзів на пів села. Може, ми ще залишимося? Хоча б на тиждень?

- Ні, люба, - мама була непохитна. - Трохи побудете вдома, а потім побачимо, може, на базу відпочинку поїдемо. Збирайте речі, завтра о восьмій виїзд.

Вечір перетворився на тортури. Шашлик, який вітчим так старанно готував, здавався на смак як попіл. Шовковиця, якою вони ще вчора так насолоджувалися, більше не радувала око. Тьотя Валя розхвалювала їх зі Світланою як чудових помічниць, бабуся Катя діставала найкращі закрутки, а Юля сиділа за столом, наче на власних похоронах.

Коли нарешті спустилися сутінки, дівчатам дозволили «на трошки» вийти до хвіртки.

На лавочці вже сиділи хлопці. Два велосипеди стояли поруч, притулені до паркану. Побачивши Юлю, Ігор підвівся.

- Поїхали, покатаю, - запропонував він, і його очі світилися передчуттям пригоди. - Покажу одне гарне місце, там море зовсім інше.

Юля похитала головою, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.

- Ні. Нам не можна... - вона сіла на край лавочки, дивлячись на свої руки. - Ігорю, я завтра їду додому. Батьки приїхали.

Тиша, що запала після цих слів, була важчою за глиняні обриви на березі. Тільки Світлана сиділа поруч і не могла приховати щасливої посмішки - вона-то залишалася тут, і Сергій був поруч.

Ігор мовчав. Він сів поруч, і Юля відчула тепло його плеча, яке тепер здавалося найдорожчим і найбільш недосяжним у світі. Велосипеди під ліхтарем виблискували спицями, наче нагадування про те, що час неможливо зупинити.

Ігор повільно перевів погляд на велосипеди, ніби шукаючи в них відповіді на питання, яких неможливо було вимовити вголос. Його мовчання було не з тих, що виникають від байдужості, це було густе, майже фізично відчутне напруження людини, яка вперше опинилася перед стіною, яку не могла пробити силою чи впертістю.

- Завтра? - перепитав він, і це слово прозвучало як вирок, різко розрізавши вечірнє повітря.

Юля нарешті підняла на нього очі. У світлі вуличного ліхтаря він виглядав таким знайомим і водночас зовсім іншим - дорослим, серйозним, розгубленим. Вона бачила, як під шкірою на його щелепі грають м'язи. Він змагався з чимось всередині себе.

- У мене немає вибору, Ігорю, - голос Юлі зірвався на ледь чутний шепіт. - Я не можу просто взяти і втекти, у мене є обов’язки перед сім’єю, перед мамою.

Вона говорила ці «правильні» слова, відчуваючи, як кожне з них коле її зсередини, наче скло. Це було безглуздо - казати про обов’язки, коли все її єство рвалося залишитися тут, на цій старій лавочці, під цим безкрайнім зоряним небом.

Він взяв ії за руки. Юля відчула, як її серце впало в безодню.

Десь зовсім поруч, у пітьмі біля паркану, почулося тихе смішне сопіння Світлани та приглушений сміх Сергія - вони жили своїм безтурботним моментом, поки світ Юлі остаточно розсипався на друзки.

- Я буду чекати — сказав Ігор.