Частина 6

Наступний день дівчата провели тихо. Наче за взаємною згодою, Юля та Світлана вирішили влаштувати день відпочинку від усього світу і особливо від складних думок. Сонце щойно піднялося над обрієм, коли вони, взувши легкі шльопанці, вирушили в бік маяка. Це було їхнє улюблене місце, де небо сходилося з морем, а час наче зупинявся.

Дорогою вони нікуди не поспішали. Навколо розстилався безкрайній степ, який у червні пахнув просто запаморочливо - сухою землею, чебрецем і гіркуватим полином. Дівчата зривали придорожні степові квіти, збираючи їх у розпатлані, але яскраві букети. То тут, то там вони зупинялися біля кущиків заячої капусти, зривали м'ясисті кислуваті листочки й за звичкою жували їх, мружачись від задоволення. Вони базікали про все на світі: згадували міські новини, сміялися з якихось старих історій, обговорювали плани на приїзд батьків. Про хлопців - ні слова. Ця тема була під негласним табу, наче її взагалі не існувало в цьому сонячному всесвіті.

Піднявшись на маяк, дівчата зайшли за старі дерев'яні ворота. Вони підійшли до самого краю кручі, встали обличчям до безкрайнього синього простору й завмерли. Морський вітер миттєво підхопив їхнє волосся, кинув у обличчя дрібні й солоні бризки. Дівчата з насолодою спостерігали, яке воно сьогодні сильне, чисте й могутнє. Хвилі з глухим шумом розбивалися об каміння далеко внизу, залишаючи білу піну. У високому небі кружляли білосніжні чайки. Вони галасливо кричали, і їхні крики були такими дивними, що здавалися схожими на розкотистий людський сміх. Заразившись цим пташиним настроєм, Юля зі Світланою теж дзвінко розсміялися.

- Нічого, було і було! - голосно, намагаючись перекричати шум вітру, вигукнула Юля, і на душі в неї вперше за довгий час стало легко.

- Ну їх, цих хлопців! Без них спокійніше!

Світлана лише весело кивнула у відповідь. Абсолютно щасливі, тримаючись за руки, вони майже побігли назад додому обідати й ласувати стиглою шовковицею.

У дворі бабусиного будинку панував затишок. Під старою розлогою шовковицею у пісочниці бавилася маленька Катруся. Вона була повністю заглиблена у свій важливий дитячий процес: старанно набирала жовтий пісок у пластикове відерце, перевертала його, а потім із задоволеним писком висипала все назад. Юля зі Світланою сіли поруч на дерев'яний бортик пісочниці, підставивши обличчя під тінь листя, крізь яке пробивалися сонячні зайчики.

Раптом серед кучугури піску, яку щойно насипала дитина, Юля помітила якийсь рух. Пригледівшись, дівчата ахнули. Це був величезний шовкопряд. Мабуть, він не втримався на гілці й упав прямо з дерева. Гусінь була дивовижно красивою: яскраво-зелена, з ніжними жовтими смугами, а її тонкі голочки на кінчиках закінчувалися крихітними жовтими кружечками, схожими на намистини.

- Ой, Катя його зараз розчавить або засипле! - злякалася Світлана.

Дівчата миттєво розгорнули «рятувальну операцію». Проте врятувати бідолаху виявилося справою не з легких. Як тільки Юля протягнула руку, щоб обережно пересадити шовкопряда на листок, Катруся зрозуміла, що в неї забирають нову «іграшку». Вона міцно вчепилася в лопатку й почала голосно, на весь двір, плакати й вимагати повернути їй зеленого черв'ячка. Наступні тридцять хвилин перетворилися на справжній дипломатичний поєдинок. Юля відволікала малу історіями про те, що гусені треба повернутися до своєї мами-метелика, Світлана будувала з піску «королівські замки», і врешті-решт шовкопряд був успішно евакуйований на безпечну гілку.

Втомлені, але задоволені, всі пішли вечеряти бабусиними пиріжками. Того вечора емоційне виснаження попередніх днів дало про себе знати, дівчата заснули дуже рано, щойно торкнувшись подушок.

Зранку від учорашніх печалей не залишилося й сліду. Новий день приніс звичайну, але таку звичну сільську рутину. Час до обіду пролетів непомітно: треба було підмести в хаті, допомогти бабусі вибрати бур'ян на городі, підготувати шланги для вечірнього поливу та збігати в місцевий магазин за свіжим хлібом.

Коли з домашніми справами було покінчено, сонце вже піднялося в зеніт і почало нещадно припікати. Залишалося ще трохи часу до обіду, тому дівчата вирішили сходити на пляж. Цього разу вони взяли із собою молодших - Надю та Іришку, які вже знемагали від спеки.

Дорогою до моря вони, як завжди, зазирнули до магазинчику й купили по порції прохолодного морозива. А на додачу Юля дістала з кишені жменю вишень, на сонці вони вже трохи підсохли, ставши солодкими й тягучими, як цукерки.

Прийшовши на берег, вони розстелили велику синю підстилку. Надя з Ірою, навіть не дочекавшись, поки дорослі розкладуть речі, з криками побігли купатися в теплі хвилі. Юля, Світлана та Андрій, ліниво вляглися засмагати. Вони підставили спини під гарячі промені, неспішно лузали насіння й слухали крик птахів. Здавалося, цей день буде максимально спокійним.

Аж раптом тишу порушив знайомий звук - шурхіт шин по гравію та хлопчачий сміх. По вузькій стежці, що вела прямо до пляжу, на велосипедах їхала компанія.

Серце Юлі пропустило удар, а в животі все стислося в тугий вузол. Це були вони. Попереду на своєму велосипеді їхав Сергій, за ним, щось весело розповідаючи, котився Олексій, а замикав коло... Ігор.

Усе! Кінець спокою. Кінець усім учорашнім обіцянкам «ну їх, цих хлопців». У грудях Юлі знову з шаленою силою застукало серце, кров прилила до щік, а в голові зашуміло. Вона відчула на собі його погляд пильний, тривожний, той самий, від якого всередині все переверталося.