Частина 5

Усю ніч Юля і Світлана пробалакали, майже не стуляючи очей. Вікна були відчинені навстіж, і в кімнату лилося солодке, густе нічне повітря, просякнуте запахом матіоли та далеким, ледь вловимим подихом моря. Обговорювали лише одне - як завтра зранку якомога швидше поробити всі хатні справи. План був простий і геніальний: згорнути гори обов'язків за кілька годин, щоб дорослі навіть не встигли знайти бодай якийсь привід затримати їх удома. Юля крутилася на подушці, прокручуючи в голові його слова, його погляд, і серце починало калатати десь у горлі. «Завтра. Ми точно побачимось завтра на березі», - засинаючи, думала вона.

Коли настав ранок, сонце не просто зійшло - воно з розбігу залило кімнату яскравим, гарячим золотом. Прокинувшись, Юля одразу зрозуміла: настрій просто найкращий. Такий, коли здається, що море сьогодні буде найтеплішим, а весь світ крутиться виключно навколо тебе.

Дівчата не просто ходили, вони буквально літали по господарству, наче на крилах. Юля з великим емальованим відром вискочила в садок. Сонце вже припікало плечі, а трава ще тримала ранкову прохолодну росу, що приємно лоскотала босі ноги. Руки дівочі працювали швидко: жваво, одна за одною, у відро сипалися важкі, темно-рубінові вишні, що бризкали соком, якщо їх надто сильно стиснути. Поруч, на сусідніх гілках, підставляли сонячним променям оксамитові бочки великі, медові абрикоси. За пів години дівчата назбирали повну гору фруктів, якраз на величезну каструлю солодкого літнього компоту, який бабуся Каті варила на вечір.

Поки компот закипав на плиті, наповнюючи весь дім густим ягідним ароматом, дівчата встигли влаштувати генеральне прибирання: вимели кожну порошинку в хаті, перемили посуд і так ретельно причепурили подвір’я, що навіть запеклий критик не знайшов би жодної вади. Вони зробили все, щоб ніхто з дорослих не мав до них жодних претензій.

І ось - довгоочікувана свобода. Дорослий вердикт був коротким: «Можете йти».

Юля не просто йшла дорогою до моря, вона майже бігла. Сандалі здіймали маленькі хмаринки теплого сірого пилу, а легені переповнювало солоне повітря. Серце вискакувало з грудей від божевільного передчуття. Світлана, якій доводилося дріботіти позаду, ледь встигала за її шаленим темпом.

Поруч із ними крокував Андрій. Він ніс під пахвою стару покривало-підстилку і всю дорогу весело підколював Юлю. Його жарти про «велике майбутнє побачення» та «наречену» змушували Юлю червоніти. Щоки дівчини ставали яскравішими й гарячішими за ті літні вишні, які вони щойно збирали в садку. Вона лише відмахувалася від нього, хоча всередині все співало.

На пляжі було пусто й тихо. Море зустріло їх ідеальною, дзеркальною гладдю, у якій відбивалося безхмарне блідо-блакитне небо. Жодної зайвої душі, лише крики чайок та лінивий, м’який плескіт хвиль об дрібну гальку.

Вони з розбігу, з вереском і бризками, забігли у воду. Вода була кришталево чистою, прохолодною і миттєво змила з них усю втому від ранкової роботи. Вони вволю поплавали, наздоганяючи одне одного, а потім, захекані й щасливі, розстелили стару підстилку на гарячому піску й лягли грітися під сонцем.

Час минав повільно, розтікаючись, як розплавлений мед. Сонце піднімалося все вище, висушуючи краплі води на шкірі й залишаючи після себе білі солоні розводи. Юля кожні п'ять хвилин кидала погляд на стежку, що вела з гори до пляжу. Очі вже боліли від яскравого світла, але вона запето дивилася в один бік.

Ближче до обіду тишу пляжу розірвав далекий гуркіт. На берег із тріском і курявою під’їхали сусідські хлопці на мотоциклах. Металеві боки виблискували на сонці, хлопці щось голосно кричали, глушачи мотори. Юля миттєво підвела голову, сіла на підстилці й завмерла, виглядаючи серед цієї галасливої компанії одного-єдиного хлопця. Того, чий погляд не давав їй спати всю ніч.

Але Ігоря серед них не було.

Сусіди приєдналися до їхньої компанії. Щоб хоч якось убити час і відволіктися, вони всі разом сіли прямо на покривалі й весело зіграли кілька партій в «дурня», супроводжуючи кожен хід жартами й суперечками. Потім знову згоняли скупнутися, сподіваючись, що прохолодна вода поверне радість. Але час невблаганно минав. Полуденне сонце вже починало нещадно припікати, шкіру пекло, а Ігор так і не з’явився.

Всередині у Юлі щось гучно й болісно обірвалося. Разом із полудневою спекою навалилася важка, липка втома. Вона раптом чітко зрозуміла: вона прийшла даремно. Її просто не чекали. Настрій помітно зіпсувався, фарби літа зблідли, і навіть море більше не здавалося таким теплим і лагідним, воно стало байдужим і солоним.

- Ходімо додому, - тихо, намагаючись, щоб голос не здригнувся, сказала вона і першою почала згортати свої речі.

Поверталися мовчки. Сільська дорога, яка ще зранку здавалася короткою і веселою, тепер тягнулася нескінченно. Обідати Юлі не хотілося взагалі, апетит зник разом із надією, залишивши в роті лише гіркий присмак розчарування.

Прийшовши на подвір’я, вона не схотіла ні з ким розмовляти. Юля просто залізла на свою улюблену стару білу шовковицю, що росла в кутку саду. Її розлоге, густе листя створювало ідеальну прохолодну тінь, ховаючи дівчину від усього світу. Вона влаштувалася на товстій гілці, підтягнувши коліна до підборіддя, одягла навушники, увімкнула на повну гучність найсумнішу музику у своєму плейлисті й дозволила смутку повністю накрити себе.

«Ну от і все. Він просто посміявся з мене, - карала вона себе в думках, кусаючи губи й витираючи пальцем гарячу, непрохану сльозу, що котилася по щоці. - А я, дура, повірила! Справжня наївна дурочка! Уже намалювала у своїй дурній уяві, як ми зустрічаємося, як тримаємося за руки, як гуляємо вечорами біля моря... Як він міг так вчинити? Навіщо тоді було взагалі питати?» - Юля заплющила очі, сильніше притискаючись лобом до шорсткої кори дерева.

Раптом важку, меланхолійну тишу саду порушили голосні, дзвінкі дитячі крики. Хвіртка з гуркотом відчинилася, і на подвір'я залетіли молодші дівчата - Надя та Іришка. Вони, захекані, з червоними щоками та розпатланим волоссям, зі своїми однолітками з самого раннього ранку ганяли по всьому селу, граючи в «Козаки-розбійники». Уся їхня одежа була в пилу, а в руках вони тримали шматочки білої крейди.