Частина 1

Ніяких довгих зборів чи розпухлих валіз — до села було всього сорок хвилин їзди, тому Юля просто закинула в невеликий рюкзак пару футболок, шорти, купальник, шльопки і свій щоденник (куди ж без нього). Іришка вже крутилася в коридорі зі своїм маленьким пакетом, а вітчим перевіряв, чи не забули вони ключі.

Коли в квартирі нарешті вимкнули світло, Юля ще довго лежала в ліжку, закинувши руки за голову. Сон не йшов. За напіввідчиненим вікном нічне місто жило своїм звичним, вогким життям. Шурхотіли шини поодиноких машин, а десь далеко, з боку порту, глухо ревли сирени буксирів. Юля любила це місто. Воно було затиснутим між двох заток, вода оточувала його з обох боків, і цей солоний подих моря був для неї найріднішим у світі. Вона не боялася хвиль і любила плавати. Вона боялася самого села. Боялася чужого будинку, де кожна річ нагадувала про те, що вона тут - лише додаток до маминого нового шлюбу.

Маркіз примостився в ногах, важкий і теплий, зрідка здригаючись уві сні. Юля дивилася на бліді тіні від листя на стелі й знову думала про дівчат у роздягальні. Про їхній легкий сміх, про хлопців, про те, як просто їм давалося це підліткове життя. У свої чотирнадцять Юля почувалася занадто невпевненно. Кому потрібна руда дівчина?

Раптом у пам'яті виринув той самий журнал, який подруги передавали з рук до рук. Дурна стаття про «енергію думки» та Всесвіт, який нібито заповнює пустки в наших душах, якщо правильно попросити. Тоді, при дівчатах, це здалося нісенітницею. Але зараз, серед нічної тиші, коли образа на власну відчуженість досягла краю, Юлі захотілося зробити щось відчайдушне. Спробувати. Просто щоб довести самій собі, що все це вигадки.

Вона заплющила очі, міцно стиснула пальцями край ковдри і подумки промовила в темряву, майже з викликом: «Якщо щось справді є… десь там. Якщо ти чуєш. Докажи мені це. Зроби так, щоб я не була там невидимкою. Хай у мене з'явиться хлопець. Хтось, хто побачить мене справжню».

Вона не чекала ніякої відповіді. Просто випустила цю думку, як паперовий кораблик у воду, повернулася на бік і нарешті заснула під мірне дихання кота.

Ранок почався без драми. Швидкий чай, заспаний кіт, якого довелося залишити на маму, і коротка ходьба до автостанції. Вітчим мовчки йшов попереду, притримуючи Іришку за руку, а Юля відставала на пару кроків, поправляючи лямку рюкзака.

Старий приміський автобус зустрів їх знайомим запахом пилу та розігрітого заліза. Паперові квитки, куплені в касі, водій перевірив мигцем. Юля сіла біля вікна, кинувши рюкзак на коліна, а Іришка вмостилася поруч, одразу притулившись носом до скла.

Автобус рушив, важко підстрибуючи на вибоїнах траси. За вікном міські багатоповерхівки швидко закінчилися, поступившись місцем знайомим краєвидам: лимани, випалений сонцем степ і смуга моря, яка то наближалася до самої дороги, то знову зникала за пагорбами. Сорок хвилин - це занадто мало, щоб налаштуватися на зустріч із родиною вітчима, але цілком достатньо, щоб вилаяти себе за нічні думки. Юля дивилася на своє відображення у каламутному склі і почувалася неймовірно дурною.

Автобус зупинився на пильній обочині біля повороту. Щойно Юля зійшла на землю, солоне повітря знову вдарило в обличчя - тут, за містом, воно здавалося чистішим і густішим, змішаним із запахом полину. Старий червоно-білий маяк на кручі, який у хорошу погоду було видно навіть із міського набережного, тут височів прямо над ними, наче німий вартовий.

- Юлько! Ірочко! - Світлана помітила їх одразу. Вона підбігла, піднімаючи куряву сандалями, захекана й усміхнена.

Юля підтягнула лямки рюкзака і кивнула. Вони рушили поміж білих парканів та розлогих кущів шипшини вглиб села. Попереду була зустріч із будинком, де Юлі належало знову шукати своє місце.

До будинку бабусі Каті дійшли швидко, збиваючи сандалями сухий білий пил. Гомін на подвір’ї стояв неймовірний. Дванадцятирічний Андрійко крутився біля старої літньої кухні, молодші діти бавилися у траві, а тьотя Валя вже виносила на стіл під навісом велику миску з пирогами.

Бабуся зустріла їх на ґанку — як завжди, стримана, акуратна, у своїй незмінній ситцевій хустці. Вона коротко привітала Юлю, але варто було Іришці підбігти ближче, як обличчя старої жінки розпливлося в такій теплій усмішці, якої Юля для себе ніколи не бачила. Привична тонка межа знову пройшла між ними, але цього разу Юля не стала зациклюватися на образах.

Вони зі Світланою швидко занесли речі в невелику прохолодну кімнату. Юля просто кинула свій рюкзак на застелене ліжко і, навіть не розбираючи одягу, вискочила слідом за сестрою через задні двері хати, які вели на город. Тривога та втома від поїздки нарешті почали відступати, витіснені простими літніми радощами.

Город дихав теплом, землею і соковитими запахами. Дівчата першим ділом кинулися до кущів малини, що розрослися вздовж тину. Ягоди були великими, нагрітими сонцем — вони буквально танули на язиці, залишаючи на пальцях солодкий липкий сік. Потім перебралися до вишень, зриваючи темно-бордові плоди прямо з гілок і змагаючись, хто далі виплюне кісточку. Світлана без упину тараторила про сільські новини, а Юля просто слухала, із задоволенням хрумтячи маленьким, пухирчастим огірком, який вони щойно зірвали з грядки й витерли прямо об футболку.

Коли перша жага до свіжих вітамінів була вгамована, Світлана хитро кивнула в бік кутка двору:

- Ну що, на нашу «вежу»?

Вони побігли до своєї улюбленої шовковиці. Дерево було неймовірно пишним і величним. Його товстий, могутній стовбур починався глибоко у дворі, але потім вигинався дивовижною дугою і переростав аж через паркан, нависаючи над вулицею. Міцні, широкі гілки перепліталися між собою так вдало, що утворювали затишне, майже плоске місце, схоже на природне крісло.

Дівчата вправно залізли нагору і вмостилися на своєму таємному спостережному пункті. Ця шовковиця була особливою — білою. Її великі, медово-солодкі ягоди не залишали на губах та пальцях темних фіолетових плям, як це зазвичай буває, тому можна було їсти досхочу, не боячись видати себе брудними руками.