Пролог

Юля ледве запхала в рюкзак новенький глянцевий похвальний лист «За високі досягнення у навчанні». Навіщо він їй? Розумниця, відмінниця, гордість школи... От тільки на лінійці, коли директорка тисла їй руку, Юля думала лише про одне: аби ніхто не витріщався на її обличчя.

Сонце пекло нещадно, і Юля знала, що її ніс та щоки знову вкрилися дрібним рудим ластовинням. Мама повторювала, що це «поцілунки сонця», але Юлі більше за все на світі хотілося бути звичайною. Бути блондинкою чи шатенкою з чистою шкірою, щоб просто розчинитися в натовпі, а не привертати увагу цією яскраво-рудою копицею волосся, через яку в школі її вічно дражнили «Антошкою» або «Рижуля». Вона поправила комірець звичайної шкільної форми — синьої спідниці та білої блузки — і поспішила до роздягальні, де на неї вже чекали дівчата.

Юля мала трьох подруг, з якими дружила ще з молодших класів: дві Іри та Ілона. Усі три, як на підбір, були справжніми красунями. Довгоногі, з ідеальними зачісками, вони вже щосили користувалися блисками для губ і тушшю, збираючи навколо себе хлопців з паралельних класів. Юля любила своїх дівчат, але поруч із ними завжди почувалася якоюсь непоказною тінню.

У роздягальні стояв неймовірний гамір. Ілона якраз сиділа на лавці, закинувши ногу на ногу, і розглядала свій новенький манікюр.

-...а Денис сказав, що ми підемо в кіно на вихідних! — хвалилася перша Іра, накручуючи на палець пасмо блискучого волосся.

- Він мені вчора такий стікер в інсті скинув, ну просто капець!

- Ой, а мені Андрій з паралельного браслет подарував, — підхопила друга Іра.

- Юль, а ти що? Куди влітку? З ким гулятимеш?

Юля завмерла, застібаючи замок рюкзака. Подруги дивилися на неї просто з цікавістю, але Юля зазирнула у дзеркало на стіні й подумки зітхнула. На неї дивилися великі, яскраво-зелені очі в обрамленні густих брів. Вона була дійсно симпатичною, мала гарну спортивну фігуру волейболістки, але на тлі своїх подруг-красунь почувалася такою собі незграбною підлітковою невидимкою, у якої немає хлопця і перших побачень.

- Я в село, до бабусі, — тихо буркнула Юля, щоб швидше закрити цю тему.

- Ой, Юльчик, ну яке село? — протягнула Ілона, співчутливо скривившись. — Городи, корови... Романтика. Ми ж хотіли разом на міський пляж ходити, з хлопцями гуляти!

Юля не стала пояснювати, що щороку влітку ії з сестрою відправляють в село до бабусі і воно стоїть прямо на березі моря. Не хотілося виправдовуватися, чому вона їде. Вона просто посміхнулася подругам, розвернулася і вийшла зі школи.

Думки про літо викликали в ній радість, але ій так хотілось зайнятися своїми справами, а не іхати до не рідної бабусі. І взагалі пляж означав одне — купальники. Насправді Юля мала абсолютно нормальну, акуратну дівочу фігуру, яка просто почала жіночно округлятися. На волейболі, у вільних футболках, це було непомітно. Але їй самій здавалося, що її груди виросли якісь просто величезні й незграбні, і на морі всі будуть витріщатися саме туди.

Але головне — вона їхала в чужий для себе світ. Юля була старшою в сім'ї, але Андрій, її вітчим, не був їй рідним батьком. Він з'явився в їхньому житті коли Юлі було 4 роки років, а потім народилася Іришка — його рідна і улюблена донечка. Бабуся Катя теж була матір'ю вітчима. Вона ніколи не ображала Юлю відверто, але дівчинка завжди тонко відчувала цю невидиму межу: Іришка для бабусі була своєю, кровною, а Юля — просто «дочкою Андрієвої дружини». Тому Юля туди не дуже й любила їздити.

Єдине, що заспокоювало — у селі збиралася велика компанія. Цього літа до бабусі Каті приїхала її донька, тьотя Валя (сестра вітчима), зі своїми п'ятьма дітьми. Зі старшою, Світланою, яка була всього на рік молодшою за Юлю, вони ладнали досить непогано. Дванадцятирічний Андрій теж був нормальним, адекватним пацаном, з яким можна було поговорити чи пограти. Надія, третя донька тьоті Валі, була одноліткою Іришки — вони взагалі разом ходили в один садок у місті й обожнювали одна одну. Ну і, звісно, двоє маленьких: чотирирічний Сергійко та однорічна крихітка Катруся, названа на честь бабусі. Натовп очікувався ще той, і Юля розуміла, що спокою в будинку не буде.

Вдома на неї вже чекав повний хаос. Посеред кімнати стояла величезна валіза, біля якої на підлозі сиділа восьмирічна Іришка. Молодша сестра намагалася запхати між речами свого величезного плюшевого ведмедя.

- Юля-а-а! — закричала Іришка, як тільки зачинилися вхідні двері. — Мама сказала, що ведмедя брати не можна! Скажи їй!

- Іришко, якщо ми візьмемо твого ведмедя, для твоїх шортів не залишиться місця, — зітхнула Юля, присідаючи поруч із сестрою. Вона поправила молодшій розпатлані хвостики. У Іришки волосся було звичайним, світло-каштановим, а шкіра — чистою й гладкою.

- Там буде море. Навіщо тобі ведмідь, коли можна збирати мушлі й будувати замки з піску з Надюшкою?

- Мушлі? — Іришка замислилася.

- Гаразд. Ведмідь почекає в шафі. Але ти обіцяла, що навчиш мене плавати «як дельфін»! І ми будемо бавити малу Катрусю, вона вже трішки вміє ходити!

Юля змушено посміхнулася. Комплекси через зовнішність, страх роздягнутися на пляжі, не зовсім рідна бабуся і величезна, галаслива родина вітчима в маленькому будинку біля моря... Це літо обіцяло стати найважчим і найнепередбачуванішим у її чотирнадцятирічному житті. Вона ще не здогадувалася, що саме в селі Маяк, під світлом старого величного маяка, вона знайде те, чого так сильно боялася і прагнула водночас.