Розділ 40. Чужі стіни, власний біль.

— Ти певний, що не хочеш, щоб я залишився? — обережно спитав Адам, тримаючи руку на дверях.

— Ні, йди, — відрізав Алекс, хоча голос його зрадницьки тремтів. — Я сам.

Коли двері зачинилися, тиша накрила його з головою. Чужа квартира здавалася ще темнішою, ще порожнішою. Він кинув куртку на диван і важко опустився поруч.

У голові знову і знову крутився один і той самий момент: очі Мії, повні сліз, її крик, її руки, що виривалися з його обіймів.
Він схопився, пройшовся по кімнаті й різко вдарив кулаком по стіні. Біль пройняв руку, кров проступила на шкірі. Але це було краще, ніж нестерпне пекло всередині.

— Дурень… — прошепотів він, важко вдихаючи. — Я все зіпсував.

Він упав на диван, закрив обличчя руками. Плечі здригалися, і навіть дихання звучало зірвано. Він, відомий боксер, який витримував найжорсткіші удари на рингу, зараз ламається від того, що втрачає дівчину, котра стала йому потрібнішою за повітря.

Погляд упав на склянку й пляшку віскі на столику Адама. Алекс потягнувся, але зупинився. Ні. Алкоголь не вирішить нічого.
Він кинувся назад на диван, схопив подушку й з усієї сили вдарив нею по спинці.

— Чорт забирай, Мія… — прохрипів він у темряву. — Я не можу без тебе.

Він сидів, згорблений, наче весь світ звалився йому на плечі. І вперше в житті відчув: він не всесильний. Його кулаки нічого не вирішать, якщо вона більше не хоче бачити його очей.